Епiлог.

Епілог 2

Тиша, що квітне

Минуло двадцять років.

Сад і досі живий. Не такий, як колись — інакший. Старі дерева мають онуків. У глибині росте нова порода моху, що світиться вночі. Його принесла дівчинка, що прийшла з-за пагорба. Вона не знала історій, але чула Пісню.

Сад не мовчав. Він шепотів іншим голосом. Голосом часу, що не зупиняється — але не поспішає.

---

Тетяна більше не співала. Її голос став м’якістю вітру. Її пісня — мовчазною присутністю у кожному, хто умів слухати серцем.

Тепер вона сиділа рідко. Частіше ходила стежками, торкаючись пальцями нових гілок, як колись — дитячих голів. Вона більше не питала: «Навіщо?», бо вже давно знала відповідь.

Ама так і не повернулась. Але надсилає записи. З нових земель. Іноді — насіння. Інколи — тиша у конверті. Найкращий лист.

---

Одного весняного ранку, коли ще трималася роса, у сад зайшов юнак. Високий, мов той клен на роздоріжжі. Ніхто не питав, хто він. Бо всі знали. Раен? Ні. Але щось у його ході змушувало дерева нахилятись ближче.

Він сів під деревом. У нього не було інструмента. Але він витяг з кишені камінчик і став креслити щось на долоні. А тоді — просто слухав.

Так з’явився новий звук. Ніжний, як чайна пара. Гострий, як запах сакури.

---

Того вечора одна з учениць прочитала вголос рядки, які знайшла в старому зошиті:

> В тиші зростає
Пелюстка, що не знає —
ким була вчора.
Але тягнеться в небо,
бо не боїться світла.

— Це японське? — спитала дитина.

— Ні, — усміхнулася Тетяна. — Це садове. Але японське серце теж росте в наших ґрунтах.

---

Хтось казав: Пісня стихла.
Але насправді вона дочекалась нового слухача.

Бо Сад — не місце.
Це дихання. Це проміжок між двома кроками, в якому ти чуєш себе.

І якщо одного дня ти прокинешся серед бетону, але в повітрі відчуєш аромат кориці й чиюсь пісню, що не має слів —

ти знатимеш.

Сад Слова проріс у тобі.

🌸