Роздiл 40.

Розділ 40.

Епілог. Сад, що дихає

Сад не став легендою.
Він не перетворився на міф, записаний у хроніках.
Бо ті, хто жив у ньому — не пішли. Вони стали частиною землі, повітря, мелодії. І навіть ті, хто давно залишив Сад, не забували, як звучить мовчання з присмаком кориці.

---

Тетяна сиділа на лаві, що колись зробив Раен. Поруч — флейта. Поруч — порожня чашка.
Вона більше не співала щодня. Але іноді — коли сонце падало у правильному куті — Пісня сама народжувалась у подиху.

Лист від Ами прийшов тиждень тому. Вона писала:

> «Ми знайшли ще один край. Там, де забули говорити, ми навчили людей слухати. Я посадила дерево. І воно співає. Але трохи інакше. Напевно, це добре.»

---

Раен більше не приходив уві сні. Бо був поруч. У кожному русі вітру, у кожному вогнищі, запаленому руками учнів. У кожній наліпці на глиняній мисці, що хтось виліпив зі сміхом.

— А тепер що? — спитала Лія, коли вкотре оглядала простори.

— А тепер... — Тетяна поклала руку їй на плече. — Ми дихаємо. І це вже Пісня.

---

Серед поля стояло те саме дерево. Те, що виросло без насіння.

Під ним сьогодні сиділа дитина. Зовсім нова. Її ніхто не вчив. Вона сама вигадала слово — і написала його палицею на землі.

Це слово було «далі».

І цього вистачало.

---

🕊

Бо Пісня не має кінця. Вона лише змінює голос.
І коли в тихому вітрі знову почують знайомий ритм —
хтось згадає:
Сад Слова існує. Бо його несуть.