Роздiл 39.

Розділ 39.

Перша межа

Її звали Ама.
Вона народилася вже після Башти. Після всього. Вона не знала, що таке війна, клятва чи Падші. Але вона знала Пісню — не як зброю, а як мову.

І одного ранку — вона прокинулася й сказала Тетяні:

— Я маю йти. Я не знаю куди. Але Сад більше не вміщає всього, що звучить у мені.

Тетяна не здивувалася.

Вона пригладила її волосся, поклала в рюкзак шматок хліба, жменю сушених ягід — і маленький свиток із нотами, які ще не були написані.

— Не шукай шляхів. Співай їх.

---

Ама рушила сама.
Ліс упізнавав її, але не затримував.
Річка дала їй переправу з дощової веселки.
А на третій день — вона зустріла світ, якого не знала.

Зламане село. Сліди тиші. Діти — без сміху. Дорослі — без погляду.

Вона не говорила. Лише дістала флейту, зроблену Раеном ще в дитинстві, і зіграла ноту. Одну.

Спершу — нічого.

Потім — вікно злегка прочинилося.
Потім — дитина нахилила голову.
Потім — один чоловік підняв руки й наче намагався згадати, як торкатись неба.

> І Пісня торкнулася краю мовчання.

---

Коли Ама повернулася в Сад — через вісім днів — у неї був супутник. Хлопець. Старший. З рубцем на обличчі й порожнім поглядом. Але коли Лія простягнула йому чашку — він узяв її.

— Це хто? — запитав Саел.

— Той, хто почув, — відповіла Ама. — А значить, ми вже не одні.

---

Увечері вони сиділи біля вогнища.
Ама не співала. Вона слухала.
Слухала, як світ відгукується.
Бо тепер — вона теж стала частиною Саду. Не тією, що росте. А тією, що розносить насіння.