Роздiл 36.

Розділ 36.

Там, де Пісня стала дощем

Вона йшла пішки. Не через втому. А через вдячність.

Тетяна залишила Сад Слова на три дні — вперше за довгий час. За нею ніхто не пішов, хоча Раен довго мовчав на прощання, а дочка подарувала їй камінчик, на якому сама намалювала ноту.

— Щоб ти знала, де твоя домівка, — сказала вона.

Шлях був легкий. Земля пам’ятала її кроки, навіть якщо раніше вона тут не була. І кожна квітка в полі повертала пелюстки назустріч.

---

Сад, до якого вона прийшла, не був схожим на її.

Він не мав воріт.
Не мав кола Пісні.
Не мав навіть помешкань у звичному сенсі.

Дерева там росли високо, але корені були поверхнею — немов самі обіймали землю. На гілках жили люди. Діти. Старці. Вони сплітали з павутини містки, і кожен вузол звучав, коли хтось доторкався.

— Це ви? — пролунало знизу.

Юнак років двадцяти з очима кольору бурштинового чаю піднявся з-під розлогого стовбура. Його голос був лагідний, але всередині — зітканий із сили.

— Мене звати Ноа. Мене виростила Лія. Вона розповідала про вас.

Тетяна усміхнулась і торкнулась його плеча.
— А я — не ваша вчителька. Я — гість.

---

Вони показали їй Сад, у якому:
⟡ діти навчали птахів копіювати ритми серця,
⟡ дощ ішов не за погодою, а за емоцією,
⟡ у кожного листка був власний звук, і коли дув вітер — ліс співав хором.

Тетяна вперше почула, як звучить сміх у ритмі пульсу. І як мовчання гурту стає співом землі.

— Ми не створюємо Пісню, — пояснив Ноа. — Ми дозволяємо їй пройти крізь нас. Ми — просто стебла. А вона — дощ.

---

Увечері вона сиділа на підвищенні, загорнута в грубе, але тепле покривало, і слухала, як дівчинка з ім’ям Зая тче звук.
Вона не співала. Просто проводила пальцями по павутині — і народжувались хвилі, як на воді.

— Це твоє? — запитала Тетяна.

— Ні, — серйозно відповіла Зая. — Це світу. Але він дозволив мені запам’ятати.

---

Наступного ранку Тетяна відчула, що пора йти.

Ноа вручив їй сувій — не з пергаменту, а з кори. На ньому — вигравірувана Пісня їхнього Саду. Вона не мала початку й кінця. Але мала центр.

— Це не для зберігання, — сказав він. — Це для подиху. Коли забудеш — вдихни її.

— А якщо не забуду?

— Тоді — поділись.

---

Дорогою назад вона думала: цей Сад — не повторення. І не філія. Це — гілка. І коріння. Вони не молилися, не поклонялися їй, і саме тому… були справжні.

Коли вона повернулася, дочка зустріла її на порозі:

— Ну, ти принесла щось?

Тетяна сіла, поклала сувій і ніжно торкнулась обличчя дитини.

— Так, — прошептала вона. — Я принесла доказ, що Пісня — вже не моя. А твоя. І багатьох інших. І вона не помре.

— Тоді я намалюю їй крила, — сказала дитина. — Щоб полетіла далі.