Роздiл 35.

Розділ 35.

Голоси, що повертаються

Перший день літа. Сад співав — не голосно, а глибоко. Як серце, що пам’ятає ритм дитинства.

Тетяна прокинулася не від шуму, а від відчуття. Немов хтось торкнувся її сну — легенько, як пелюстка. Вона вийшла на ґанок, і в повітрі вже стояло очікування.

— Вони йдуть, — сказав Раен, з’являючись позаду.

— Я знаю, — тихо відповіла вона. — Вітер співає їхніми голосами.

---

Першою з-за пагорба з’явилась висока постать. У білому плащі, з посохом, оздобленим нитками. Це була Лія. Але вже не дитина. А жінка. Спокійна. Зі шрамом на щоці — і з блиском у погляді.

— Я бачила інші світи, — сказала вона, обіймаючи Тетяну. — Але тільки тут… мовчання звучить правильно.

За нею — ще шестеро. Серед них:
⟡ близнюки, що виростили співочий гай за океаном,
⟡ юнак із шкірою, засмаглою в пустелі,
⟡ і дівчина з очима, в яких світилось небо.

Вони не несли подарунків. Вони не привели війська. Вони принесли Пісню. Кожен — свою.

---

Увечері всі зібралися під Деревом Центру. Саел грав на флейті, але не для інших — для себе. А Тетяна слухала.

— Розкажіть, що ви бачили, — попросила вона.

І тоді Лія заговорила:

— Ми пройшли через міста, де пісню замінили механізми. Де пам’ять продавали в ампулах. Але навіть там ми посадили зерно. І знаєш… воно проросло.

Хлопець із пустелі додав:

— Я навчив тамтешніх слухати не слова, а мовчання. І в ньому вони впізнали себе.

Інші розповідали про поселення в горах, де колискову співають вогнищу. Про землю, що відгукується, якщо її торкнутися з повагою. Про дівчинку, яка вперше заговорила, бо хтось поруч мовчав разом із нею.

---

На ранок усі сідали на траву й ткали.

Але не руками — піснею.

Кожен звук був не творінням. А зізнанням. У любові. У втраті. У дорозі. І Сад… відповідав. Розквітав квітами, яких ще не існувало.

Раен стояв осторонь і дивився, як його дочка — крихітна ще, але впевнена — тягне нитку з неба і вплітає її в землю.

— Вона вже чує? — запитав Саел.

— Вона вже відповідає, — відповіла Тетяна. — І це значить, що Пісня жива. Не наша. А своя.

---

Того ж вечора вони вирішили:
🌿 збудувати другий Сад — на північних рівнинах,
🌿 дати кожному бажаючому ноту — частинку себе,
🌿 і дозволити Пісні розростатись — без страху, без меж, без наказу.

І тоді Аскель, який мовчав довго, сказав:

— Колись я був сторожем Переходу. А тепер я — той, хто відпускає.

— І це — наймудріше, — прошепотіла Лія. — Бо Сад не повинен тримати. Він має вести.

---

На світанку, коли вітер затанцював із сонцем, старе дзеркальне озеро несподівано заговорило.
Не голосом.
А формою.
У його глибині з’явились десятки постатей — ті, хто колись був у Саду, і тепер творив свій.

> "Ми чуємо.
Ми пам’ятаємо.
Ми співаємо далі."

І ніхто не плакав. Але земля зросилася дощем.

Бо в той день Сад став не місцем. А легендою.