Роздiл 33.

🌿 Розділ 33

Сад за хмарами

Це сталося вранці, коли небо було особливо прозоре.

Тетяна прокинулась від... трепету. Ні, не страху. Не тривоги. А того дивного відчуття, що колись називалося передчуттям.

— Щось іде? — запитав Раен, коли вона мовчки зупинилася біля вікна.

— Ні. Щось... кличе.

Високо вгорі, серед хмар, блиснуло світло. Але це не була блискавка. Не метеор. Це був знак. І він звучав. Без слів. Без форми. Але Пісня в ньому — була.

— Хто може співати з неба? — прошепотала вона.

Раен обійняв її за плечі.

— Хтось, хто почув тебе. І хоче відповісти.

---

Через три дні прибув дрон.

Не механічний. Не військовий. Летючий кристал, схожий на пелюстку, який кружляв над озером, поки його не помітили діти.

— Він не з цього світу, — сказав Саел, коли підійшов ближче. — І не створений руками. Це… сплетене з голосу.

— Але чий голос? — Тетяна поклала долоню на кристал.

Кристал ожив. І в ньому — заговорили зірки.

---

На площі зібрався весь Сад.

Кристал проєктував світло — у ньому виник пейзаж: платформа над хмарами, де ходили постаті з прозорими крилами. Вони не мали облич. Але кожен, хто дивився — бачив у них щось своє. Брата. Друга. Себе.

> "Ми — співаємо у верхах,
бо на землі колись мовчали.
Твоя Пісня нас розбудила.
І тепер ми шукаємо тебе,
не як вчителя, а як сестру."

— Вони... чули нас, — прошепотала Лія. — І відповідають.

— Не просто чують, — додав Саел. — Вони відкривають шлях.

---

Через тиждень почалась підготовка.

Платформа з гілок і світла. Плащі, зшиті з нитей споминів. І новий тип Пісні — не для слуху, а для польоту.

— Хто полетить? — запитав Раен.

— Я, — відповіла Тетяна. — Але не сама. Пісня має летіти разом з тими, хто зростив її не тільки в серці, а в тілі.

І в небесний Сад вирушили:
• Тетяна — як Голос.
• Лія — як Нитка.
• Один хлопець з прозорими очима — як Надія.
• І одна дівчина, яка ще не вміла співати, але вже вміла слухати.

---

Небо не було бар’єром. Воно стало шляхом.

І коли платформа злетіла, Сад внизу не замовк.

Діти співали. Дерева шуміли. Квітка біля озера розпустила нову пелюстку.

А вгорі, над хмарами, Пісня зустріла Пісню.
І світ, що був безіменним, нарешті знайшов ім’я.

> "Там, де небо пам’ятає голос —
росте Сад, який не має краю."