Роздiл 31.

Розділ 31.

Пісня, яка хоче бути почутою

Минув час.
Скільки — ніхто не рахував.
Бо в Саду Слова не вимірювали дні.
Їх проживали.

---

Тетяна тепер прокидалася не від голосів,
а від світла.
Іноді — від шелесту пташиних крил на підвіконні.
Іноді — від дихання Раена поруч.
А найчастіше — від запаху хліба і чаю.

Діти вже навчилися готувати сніданок — майже без пожеж.

Сад розквітнув по-новому.
Тепер у ньому росли дерева,
яких не було в жодних записах.
Вони з’являлися зі снів, із пісень, із уяви.

Один хлопчик виростив кам’яне дерево.
А дівчинка — квітку, що співала на вітрі,
якщо поруч хтось був щасливий.

А старий струмок навчився відбивати не обличчя, а бажання.
Навіть ті, про які людина не знала сама.

---

Лія стала однією з Учительок.
Але вона не навчала, як колись.
Вона просто сиділа — і ткала.

І кожен, хто підходив,
бачив у її нитці не візерунок,
а можливість.

Одного разу вона виткала вікно до іншого Саду —
за горами.
І туди пішли п’ятеро.
Не у вигнання — а щоб пустити паросток далі.

---

Саел збудував обсерваторію.
Але не для зірок.

Він учив дітей слухати небо.
І в один із вечорів вони вловили пісню —
чужу, незнайому, з іншого краю світу.

Пісня була покликом.
Але тепер — не до бою,
а до зустрічі.

— Ми не одні, — сказав він тоді.
— А отже… час знову бути добром, яке йде першим.

---

Аскель став кимось на кшталт хранителя Перехідного Шляху.

Він стояв біля південної брами
і проводжав тих, хто відчував —
пора йти.

І нікого не стримував.

Але в листах, що поверталися,
завжди були слова:

> «Там, де я оселився, частинка Саду пішла зі мною.
У словах. У дотиках. У виборах.»

І він знав: отже, все було не дарма.

---

Раен і Тетяна не вінчалися.
Вони не давали обіцянок.
Вони просто жили —
день за днем, дотик за дотиком.

Іноді вона співала йому, коли він не чув.
Іноді він торкався її плеча, коли вона засинала.

А одного разу — вона сказала:

— У нас буде життя.

І тієї ночі вся галявина розцвіла без насіння.
Із глибини землі.
Мов сам світ знав:
нова Пісня вже звучить.

---

Діти виростали.
Дехто йшов.
Дехто залишався.
Хтось — одружувався.
Хтось — ставав мовчальником.

Одного разу до Саду повернулася дівчина —
з дитиною на руках.

А в її очах була та сама тиша,
що колись жила в Тетяні.

І тоді стало зрозуміло —
Сад більше не живе в стінах.
Він живе — в людях.

---

У самому центрі кола,
де колись стояла кам’яна платформа для Пісні,
тепер росло дерево.

Його ніхто не саджав.
Воно з’явилося одного ранку.

І під його гілками — ніхто не співав.

Там просто сиділи мовчки.

І цього було досить.

---

Останній запис у книзі Тетяни був коротким:

> «Світ не просить жертв.
Він просить присутності.
Я залишилась.
І тепер… я живу.»

---

І десь за межами Саду,
у нових землях, у нових домівках,
деякі діти Тетяни почали садити дерева.

І коли їхні гілки зазвучали на вітрі,
Пісня, що колись народилась з болю,
перетворилася на пісню,
яка просто хоче бути почутою.

І вона звучала.