Роздiл 30.

Розділ 30.

Де пісня — не поклик, а відповідь

Ранок у Саду починався з хліба.

Хліб пекли на заквасці, яку передавали з рук у руки,
наче живу ноту.
Його місили дівчатка з косами, хлопчики з чорнилом на пальцях,
дорослі — з м’якими зморшками біля очей.

Раен рубав дрова і часто не помічав,
як діти нишком клали до тіста пелюстки.

А Тетяна... вона просто усміхалася.
Щиро. Без тіні болю.

— Сьогодні хліб пахне лавандою, — сказала вона, вдихаючи аромат.

— Це Лія підмішала, — відповів Раен.
— Каже, що лавандові сни лікують ті печалі, які людина сама в собі сховала.

— Розумна дівчинка.

— Вона дивиться на тебе. І співає мовчки. Чуєш?

— Чую. Серцем.

---

Удень ішов дощ.
Дрібний, сріблястий, мов подих озера.

На галявині лунали сміх і хлюпання води.
Діти бігали босоніж, ліпили з глини чашки й звірів.

Саел читав уголос давню легенду,
але не міг стримати усмішку,
коли один хлопчик спробував зобразити дракона —
а вийшов мокрий пиріжок із вушками.

Тетяна сиділа на ґанку.
В руці — чашка з травами,
на колінах — стара мапа.

— Ти щось шукаєш? — спитав Аскель, з’явившись, як завжди, тихо.

— Ні. Просто дивлюся на місця, які ми пройшли.
І дивуюся — як ми взагалі дійшли.

— Бо не боялися втратити.
А тепер ти знайшла.

Вона поглянула на нього.

— А ти?

Він кивнув.

— Я знайшов себе.
Не суддю. Не ката.
Просто… Аскеля.
І мені подобається бути не кимось — а собою.

---

Увечері всі зібралися в Коло Пісні.
Без церемоній. Без правил.
Просто — хто хотів, той співав.
Або малював. Або грав.

Раен дістав свою стару флейту.
Вона звучала просто — ні високо, ні урочисто.
Але її ноти лягали на плечі, мов плед.

Тетяна не співала.
Вона просто сиділа поруч, обійнявши коліна.
І в її мовчанні було більше змісту, ніж у найгучніших аріях.

Пізніше, коли всі розійшлися,
вона піднялася на дах.

Раен сидів там. Як завжди.

Вона мовчки лягла поряд.
Вони дивилися на зорі.

— Ти щасливий? — спитала вона.

— Так. Бо ти поруч.
Бо наш світ — не врятований, а живий.
Бо ми більше не інструменти.

Вона взяла його за руку.

— Я боюся, що все це колись зникне…

Він стис її пальці:

— Тоді ми заспіваємо знову.
І знову.
І знову.
Поки Сад не стане не місцем, а світом.

І вона усміхнулась.

— Нехай буде так.

---

Наступного ранку під вікном їхнього будинку розцвіла квітка.
Така, що не росла в цьому кліматі. Ніколи.
Вона була з іншого часу, іншого простору.
Але тепер — вона була тут.

І на її пелюстках лежало світло.

А Пісня знову зазвучала —
не як поклик,
а як відповідь.