Роздiл 29.

Розділ 29.

Там, де Пісня не вимагає жертви

Сад Слова більше не був просто місцем.
Він став домом.
І не лише для тих, хто був врятований.
А для всіх, хто вирішив — залишитись.

Раен ніколи не говорив про минуле.
Він рухався обережно,
не порушуючи гармонії,
яку Тетяна так довго будувала.

Він не навчав, не вказував, не керував.
Він… вплітався.

Спочатку — допомагав дітям носити воду.
Потім — відремонтував зламаний місток біля озера.
А ще згодом — почав вирізати ноти на дерев’яних плитах.

Це не були складні символи.
Просто знаки.
Ноти снів, запахів, дотиків.

— Навіщо це? — якось запитала Лія.

— Щоб навіть дерево могло пам’ятати, — відповів він.

---

Тетяна дедалі частіше спостерігала за ним здалеку.
Перші дні — з напругою.
Потім — з цікавістю.
А тепер — з ніжністю.

Він не чекав, що вона повернеться до нього.
Він просто… жив поруч.

І якось вона підійшла до нього, коли він працював біля джерела.
Мовчки сіла поруч.
І поклала голову йому на коліна.

Він не здивувався.
Лише прикрив її волосся долонею, щоб сонце не пекло.

— Хочеш, розповім тобі дурницю? — прошепотіла вона.

— Звісно.

— Я не вірила, що можу бути… просто жінкою.
Не Співункою. Не символом.
А тією, що збирає чай,
сміється з брудних долоньок,
і чекає тебе до вечері.

Раен нахилився ближче.

— А я весь цей час мріяв,
щоб ти стала саме такою.

---

Скоро в Саду з’явилась нова традиція.
Щоп’ятниці всі приносили те,
що створили власноруч:
хліб, глину, малюнки, вірші.

Ніхто не оцінював.
Ніхто не судив.
Це було свято живої творчості.

І якось, під вечір,
Лія винесла зі своєї кімнати
модель Саду — зроблену зі світла та повітря.

У центрі стояли фігурки —
Тетяна і Раен.
Навколо — діти, ангели,
і навіть дерево з голосом.

А над усім цим —
висів напис, заспіваний без слів:

> «Тут, де Пісня не вимагає жертви,
починається світ.»

---

Вони з Раеном почали жити у будинку,
порослому квітами.
Він не був великим.
Але в ньому завжди пахло
хвоєю, вогнем і чаєм.

Тетяна більше не співала гучно.
Та коли вітер підхоплював її подих —
світ співав замість неї.