Роздiл 28.

Розділ 28.

Пам’ять світла й тіні

Ніч була теплою, мов долоня.
Зірки пливли повільно, без звуку.
І все навколо
затаїло подих —
щоб не злякати
щось, що наближалося.
Щось важливе.
Щось… давнє.

Тетяна не спала.

Вона стояла біля вікна.
Небо — чисте,
але в грудях шуміла пам’ять.

> Не слова.
Не образи.
А — дотик шкіри,
тканина,
аромат,
погляд.

Вона не знала,
чому вдягнула білу сорочку.
Чому розплела волосся.
Чому в цей момент
виглядала не як Пісня,
а як Тая,

> ще до всього.

— Раене… — прошепотіла. — Невже я справді… забула?

У відповідь — лише тиша.

Але руки тремтіли.
А в серці —
наче чийсь голос пройшов крізь неї,
як видих.

> «Ти не забула.
Ти **відмовилась пам’ятати».»

---

Коли вона торкнулася старої книги в Саду —
тієї, яку ніколи не відкривала —

> світ розгорнувся.

Вона побачила:

⟡ пісочну рівнину
⟡ двоє, що стояли на краю розлому
⟡ вітер, що рвав тканину реальності,
але не зміг порвати їхній погляд

— Якщо ти заспіваєш — все зміниться, — сказав він.
— Але я… зникну.

— Я не хочу тебе втрачати! — кричала вона,
та, з минулого.

Він просто усміхнувся.

— Тоді забудь.

> Забудь мене,
щоб заспівати для світу.

— А я?..
— Я залишуся в Завісі.

> Поки ти не покличеш.

— Я не покличу…

— Покличеш.

> Коли знову станеш живою.

І вона заспівала.

> Пісня стерла його з хронік.
З простору.
З неї.

Але не з душі.

---

Тетяна впала на коліна.
Її пальці вчепилися в дерев’яну підлогу.

— Раене…
Ти був… моїм…

> Серце озвалося.

І десь,
на краю Саду,
у тіні біля дзеркального озера
з’явився силует.

> Високий.
У плащі, що сяяв, мов скло.
Очі — глибокі, срібно-золоті.

І голос — не звучав,
а лягав на серце,
наче подих.

— Я не помер, Тая.

> Я став Тінню,
щоб ти могла стати Світлом.
Але тепер…
ти можеш бути обома.

---

Вона піднялася,
наче ноги самі пам’ятали дорогу.

> Вони зустрілися біля води.

Він не торкнувся її.
Не наблизився.
Лише дивився.

— Ти боїшся? — спитала вона.

— Ні.
Я просто чекаю,

> поки ти вибереш.
Мене —
чи Пісню.

А може…

— Ти більше не зобов’язана обирати?

Тетяна торкнулася його руки.

> І тіло пройняв звук.
М’який.
Теплий.
Повний усіх нот, які вона коли-небудь співала —
і тих, що ще народяться.

— Я… не пам’ятаю, як тебе цілувала.

— Тоді дозволь…

> пригадати.

Він не наблизився.
Але вона — зробила крок.

І не було вогню.
Не було бурі.
Була лише — тиша і дихання.

І вперше за багато років —

> не вигадане, а справжнє щастя.

---

У цей же момент
Лія, що спала внизу,
різко сіла на ліжку.

Її пальці виткали з повітря дві нитки:

> Одну — чорну, як ніч.
Другу — золоту, як пилок світанку.

Вони переплелися самі.
Без її волі.

— Вони… нероздільні, — прошепотіла вона.
— І віднині…

> Пісня вже ніколи не буде такою, як раніше.