Роздiл 27.

 Роздiл  27

Вітер у Саду сьогодні співав чужим голосом.
Він не був ворожим — навпаки, надто знайомим. Немов спогад, який ти не кличеш, але він приходить. І лишає післясмак — солодкий, як засахарені пелюстки.

Тетяна зупинилася посеред поля. Раптом стало важко дихати. Не від страху. Від впізнавання.

> Чоловік із волоссям кольору вугілля.
Його голос — оксамитовий, теплий.
Його долоня — на її потилиці.
Їхня розмова — не пам’яталася, але серце горіло.

— Хто… ти? — прошепотіла вона в порожнечу.

— Той, кого ти обрала, до того, як тебе забрали, — відповів шепіт. — До Пісні. До війни. До страху.

І вітер розсипався по полю, розганяючи тінь.

---

Тим часом Лія сиділа біля струмка. Вона ткала не нитку, а вікно.

Всередині нього — хлопчик впав з дерева. Його рука зігнулася під дивним кутом.

Лія нахмурилася. — Ні, — сказала вона тихо.

І в наступну мить, у світі, він… просто не впав.

Немов гілка, що мала зламатися — не тріснула. Немов реальність трохи змінила свій хід у відповідь на її «ні».

Вона задихнулася.

— Я можу… — прошепотіла. — Можу робити це не потім. А зараз.

І зрозуміла — її Пісня не з голосу. А з впливу. Як у води, що точить камінь не звуком, а своєю присутністю.

---

Саел знайшов Тетяну біля озера.

— Ти його чула?

— Не чула. Відчула. Він… у мені. Як біль, що не відпускає, але не ранить.

— Ти хочеш його побачити?

— Ні. — Але я знаю: він прийде.

Саел опустив голову.

— А якщо я скажу, що боюся цього?

— Тоді ти живий більше, ніж будь-хто з нас.

---

Пізніше Аскель сказав лише одне:

— Його ім’я — Раен. — І він був Співцем… до тебе. Але його стерли зі всіх записів.

— Хто стер?

— Ти. — Або та, ким ти була, перш ніж тебе переродили для цієї війни.

---

Ніч у Саду була тривожною. Квіти закрилися, птахи мовчали.

Лія сиділа біля стіни, і в її очах відбивалася фігура — людина в білому з срібною шкірою.

Він стояв у тіні. І шепотів не їй. А світові.

— Верни мені її. Я прийшов не руйнувати. А згадати.

І небо трохи здригнулося, немов почувши його слова.

---

Повітря наповнилося дивною напругою — мов світ чекав на пробудження старої сили. Тетяна відчула, як серце її тягне до чогось, що було глибоко приховане в пам’яті, але ніколи не зникало повністю.

Вона розуміла: попереду буде вибір, який змінить не лише її долю, а й весь Сад. І час вже не терпить зволікань.