Роздiл 26.

Роздiл  26.

Ранок у Саду був вологим. Дерева дихали парою, ніби щойно народилися. Квіти розпилювали аромат меду і солі — запах дивний, але рідний. В повітрі витало відчуття... зсуву. Наче світ готувався вдихнути щось нове.

Тетяна стояла на березі озера. Вона спостерігала, як дівчинка з білими очима сидить на траві і плете зі світла.

Це не була тканина. І не нота. Це була... структура часу.

— Що ти робиш, Ліє? — запитала Тетяна.

— Я плету те, що може бути. Не те, що буде. Але якщо це стане гарним — воно може вирости в реальність.

Вона підняла руки, і в повітрі повисла світлова фігура — ніби зі скляних пелюсток. У ній плавала сцена:
⟡ хлопчик співає пісню,
⟡ над ним ширяє світло,
⟡ а поруч — жінка з волоссям кольору жита,
⟡ і немовля у неї на руках.

— Це... хто? — прошепотіла Тетяна.

— Це ти, — сказала Лія, не відриваючи погляду. — Але якщо ти дозволиш собі любов.

Слово повисло в повітрі, ніби удар у груди. Тетяна відступила на крок. У її серці ніби розбушувався забутий дзвін.

— Це неможливо... — прошепотіла вона. — Я — Співачка. Я не можу... я не повинна...

— А хто сказав, що Співачка не може бути живою? — спокійно запитала Лія. — Ти дала нам свободу. Можливо, тепер... ми повернемо її тобі?

---

Того вечора Тетяна піднялася на дах. Там сидів Саел. Мовчазний. Світло волосся відбивало останній західний промінь.

— Ти чув? — запитала вона.

— Все. — І я згоден.

— Згоден на що?

Він повернувся. Його очі були м’якими. — На те, що ти боїшся мріяти. Але я не прошу твого майбутнього. Я просто хочу бути... поруч, коли ти сама його вибереш.

Вона не відповіла. Але сіла поруч. І вперше за довгий час — просто поклала голову йому на плече.

---

Внизу, у кімнаті Лії, світлова фігура доповнилася новим елементом.
⟡ Чоловік з очима, як ніч, і дівчинка з його рисами, що сміється і танцює над травою.

Лія подивилася на це і кивнула. — Значить, і ти прийдеш, — сказала вона в порожнечу.

А в глибині Саду одна гілка почала цвісти в темряві.

І Пісня — змінила тональність.