Роздiл 25.

Розділ 25.

Сад, що співає

Сад Слова зустрів їх не тишею, а… диханням.

Гілки дерев повільно гойдались,
наче кланялися.
Кам’яні доріжки — вкривалися свіжими паростками.
А в повітрі…
зависали нотки —
прозорі, м’які,
немов хтось вишивав мелодію на шовку.

Тетяна ступила на поріг свого дому.
Її пальці провели по дерев’яній арці,
ніжно,
як по обличчю коханої людини.

— Ми вдома, — прошепотіла вона.

Поряд Аскель дивився вбік.
У його очах — нова тиша.

> Не та, що душить.
А та, в якій можна відпочити.

Саел втомлено сперся на дерево, скинувши плащ.

— Дивно.
Вперше не хочеться співати.
Хочеться… слухати.

---

Діти з’явилися не одразу.

Спочатку вийшла Мерре — трохи напружена,
як мати, що чекає, що з війни повернеться хтось уже інший.

Але коли вона побачила погляд Тетяни —

> зітхнула з полегшенням.

— Вежа мовчить.

— Вона не мовчить, — м’яко виправила Тетяна.
— Вона… заснула.
І тепер її сни — вільні.

Потім вийшли малюки.

Білокоса дівчинка тримала в руках щось світле —
нитку. Не ткану. Не музичну. А… свою.

— Я виткала її, — тихо мовила вона.
— З того, що залишилось у мені,
коли голос пішов.
Це моя пісня.
Я її не чую.
Я її — бачу.

Тетяна прийняла нитку.

> Вона була теплою.

Від неї пахло апельсиновою шкіркою,
димом зими,
і чимось квітучим —
зовсім не з цього світу.

— Ти не повторюєш, — прошепотіла вона.
— Ти твориш.

---

У той вечір у Саду не було уроків.
Не було проповідей.
Не було кіл.

Просто — вогнище,
їжа,
і тиша.

Але саме в цій тиші
вперше хтось заспівав.

Не Тетяна.
І не дорослі.

> А хлопчик. Років восьми.

Його спів був дивний.

> Наче він перескакував через тіні.

Але в його голосі звучали:

радість,

тремтіння,

страх,

сонце.

І коли він замовк —
вся поляна стала теплою.

> Не від вогню.
А від сенсу.

---

Пізніше Саел сидів на даху.

— Ти відчуваєш? — спитав він.
— Світ більше не чекає від нас пісень.

> Він їх запрошує.

— І тепер він співає з нами, — додав Аскель.
— Не після нас. Не замість. А разом.

Тетяна дивилась у небо.

Там проходила комета.
Наче хтось нотував небеса.

— Це не кінець, — сказала вона.

— Ні, — всміхнувся Саел. — Це переспів.

> І, можливо… найкращий.

---

А в глибині Саду,
в кімнаті, де гілки росли прямо зі стін,
нитка дівчинки продовжувала світитися.

На ній з’явилися знаки —
не руни.
Не слова.

> А мелодія,
яку ще ніхто не чув.

Вона народжувалася
не з болю.
Не з обов’язку.

> А з мрії.