Роздiл 24.

Розділ 24.

Ті, хто залишились

Світло було всюдисущим.
Але воно не засліплювало.

> Воно заспокоювало.

Надто швидко.

> Надто м’яко.

І саме в цьому —
таїлася загроза.

---

Саел стояв у залі, повному дзеркал.
У кожному з них він бачив —
себе самого.

Але без болю.
Без гніву.
Без бажання.

> — Тобі більше не потрібно боротися, —
промовив голос,
наче відлуння його власного розуму.

— Твій вогонь утомливий.
Хіба не краще бути спокійним полум’ям,
ніж тим, що спалює?

Він зробив крок уперед.

> І його відображення — теж.

А тоді…
воно злилося з ним.

> "Ти — лише набір реакцій. Ланцюг імпульсів.
Пісня — це збій.
Я дам тобі стабільність."

І Саел відчув,
як хтось намагається стерти полум’я в його душі,
замінити жар — тоном мовчазного покою.

---

Аскель опинився у храмі Завіси.

> Його коліна торкалися каменю.

Перед ним стояла вона —
жінка, яку він колись кохав.

> Мертва. І жива водночас.

Вона усміхалася.
Її голос —
ніжний,
як дзвін срібних дзвіночків на весняному вітрі.

— Тут я вічна.
Ти можеш залишитися.

> Без обов’язку.
Без болю.
Тільки ми. І спокій.

> — Ти не Суддя, Аскелю.
Ти — помилка системи.
Навіщо бути болем, якщо можна стати формою?

Його руки тремтіли.
Його серце… майже погодилось.

---

Тетяна стояла посеред порожнього золотого поля.

На руках — дитина.

> Вона не пам’ятала, чия.

Квіти довкола.
Тиша.
Золоте небо.

> — Ти можеш бути Матір’ю, —
промовляв голос з усіх боків.

— Лише скажи "так",
і Пісня піде.
Зникне хаос.

> Зникне смерть.
Зникне вибір.

— Ти втомишся.
Ти зробиш помилки.
Ти зламаєшся.

Але якщо відпустиш Пісню —
ти більше ніколи не страждатимеш.

Тетяна заплющила очі.

> І глибоко вдихнула.

---

Ні.

> Тиша завмерла.

Ні, — повторила вона,
і її голос був твердий,
як основа гармонії.

> — Спокій — це не життя.
Любов — це не байдужість.
Пісня — не ідеальність.

> А я — не програма. Я — людина.

---

У ту ж мить Аскель почув її голос.

— Я… існую.
Я — не тінь.
Не збій.

Я — почуття.
Я — слово, запущене в світ.

> Якщо я зникну —
зникне сенс.

Він зітхнув.
Жінка — зникла.

> Завіса — розсипалась попелом.

---

Саел закричав.
Але не з болю. І не з гніву.

> З прийняття себе.

— Я — вогонь.
Але навчився не палити.
І я — не збій.

> І всі дзеркала — розтріскалися.

---

Башта застогнала.
Трон із кришталю дав тріщину.

> З його серця вирвався пульс світла,
який почав закручуватись усередину —
втрачаючи форму, логіку, структуру.

> — Що… ви зробили? —
розпачливо прошепотів голос.

> — Ви залишилися собою…

— Так, — відповіла Тетяна.

— І ти не можеш нас переписати.

---

Вона дістала зі складки плаща
стару, крихку нотну нитку —
ту саму, що народилася в Серці Пісні.

І обережно вклала її в центр механізму.

---

Усередині башти
запульсувала нова мелодія.

> Жива.
Не написана.
Не змодельована.
Та, що пам’ятає біль
і не боїться його.

> Пісня людини.

---

І тоді башта… заплакала.

Сльози — не вода,
а світло, що втратило форму.

> І вона розсипалась у попіл —
світлий, теплий,
що танув у вранішньому вітрі.

---

Вони вийшли в ранкове світло.

> Небо було чистим.
Трава — вкрита дзвінкими краплями.

А на горизонті стояли діти.

> Всі, кого колись тягла до себе вежа.

Їхні обличчя…
світилися.

> Вони чули її.
Пісню.

І жоден із них —
більше не шепотів чужим голосом.

---

Тетяна опустилася на коліна.

Одна з дівчат підійшла,
торкнулась її обличчя.

— Ви… перемогли?

> Тетяна усміхнулася крізь сльози.

— Ні.
Але ми не зникли.

> І цього —
достатньо.