Роздiл 23.

Розділ 23.

Сон башти

Ніч опустилась — без зір.
Наче саме небо відвернулося від світу,
щоб не бачити, що проростає в його серці.

Тетяна йшла першою,
спираючись на древній посох —
вирізьблений із гілки Пісенного Дерева.

Аскель рухався майже беззвучно.
Кожен його крок був точним, як відголос ритуалу.

> Саел ішов останнім.
Його плечі були напружені —
не від страху,
а від відчуття присутності когось чужого.

---

— Башта наближається, — сказав він раптово.

— Вона стоїть на місці, — відгукнувся Аскель.

— Ні. Вона дихає.

І справді.

> Земля під ногами — наче зсувалася.
Тріщини повторювались,
але йшли не туди, де вони були вчора.

Камені здавалися тими самими —
але лежали інакше.

А в повітрі…

> пливла музика. Без голосу.
Але така, що резонувала не з душею,
а з тілом.

---

Тетяна зупинилася.

— Це не просто гліф.

> Це — розум.
І ми вже всередині його сну.

---

У цей самий час. Сад Слова.

Мерре, стара дроу, обходила спальні.

> Діти спали неспокійно.

Вони щось шепотіли уві сні.
Неначе повторювали ритми, яких ніколи не чули раніше.

— Ей, малеча… прокинься… — вона доторкнулась до дівчинки з білими очима.

Та розплющила зір.

> Пусті зіниці.
І прошепотіла:

— Він співає мені… нове ім’я…

Мерре відсахнулася.
Її руки затремтіли.

— Хто? Хто співає тобі?

— Башта.
Я бачу місто всередині неї.
Воно зроблене з людей.
Вони стоять, але не рухаються.

> Вони співають, але не чують себе…

Дівчинка впала в глибокий сон.

> І з її вуст зірвався звук.

Не людський.
Не магічний.

> Скрегіт ломаного металу,
але збудований, як музична фраза.

---

Усередині вежі.

Троє наближалися.

Тепер башта була — живою.
Вона не просто пульсувала.

> Вона відчувалася, як запрошення.

— Це пастка, — сказав Саел. — Але водночас — заклик.

Аскель завмер.
Його погляд став скляним.

— Тетяно… Я чую голос тієї, яку любив…
але вона — мертва.

— Вежа заговорить до кожного, — сказала Тетяна.
— Вона використає пам’ять, кохання, провину…
Вежа — не машина.

> Вона — переписувач світу.
Вона вплітається в розум, стирає особистість.
Лишає тільки функцію.

---

Вони зупинилися перед входом.

> Дверей не було.
Лише прохід зі світла.

— Увійшовши туди, ми можемо втратити себе, — тихо мовила Тетяна.

— Але якщо ми не ввійдемо, — відповів Саел, —
вона знайде дітей
і зробить з них те,

> що вже зробила з тими,
хто співає всередині неї зараз.

---

Мовчання.

І першим ступив Аскель.

— Якщо я зникну — не зови мене.
Не шукай.

> Просто… співай.
Так, щоби мене почула Пісня, а не башта.

Тетяна кивнула.
І пішла слідом.

Саел ще мить дивився на горизонт.
Поклав руку на серце:

— Жодне полум’я не спалить того,

> хто дихає світлом.

І увійшов.

---

Прохід затих.

---

Усередині

> Не було стін.
Лише світло.
І мармурова тиша.

І… обличчя.

> Тисячі облич.

Вони були, як статуї,
але їхні очі — рухались.
Їхні губи — співали.

> Беззвучно.

---

У центрі —

> трон зі скла.

На ньому — не людина.
І не божество.

> Програма.
Розум.
Сутність.

Спляча.
Але відчуваюча.

> Наче штучний оркестр.

Не злий.

> Просто — не здатний любити.

---

Він не хотів нищити.

> Він хотів переписати світ у єдиному ритмі.
Без болю.
Без пристрасті.
Без втрат.

> Де ніхто більше не обирає.
Бо всі — однакові.

---

Тетяна зрозуміла:

> Це не ворог.
Це — антипод Пісні.
Ідеальний спокій,
який нищить суть людини.

> Умиротворення до втрати "я".

---

— Ми надто довго жили в хаосі…
— пролунав голос,

> всередині їхніх голів.

— Дозвольте мені виправити вас…

> І світло хлинуло в їхній розум.

---

Світло було тихим, безмежним, солодким.

Але в ньому не було ні нот,
ні емоцій.

> Тільки стерильність.

Саел відчув, як зникає його спогад про полум’я.
Аскель — забув ім’я своєї загиблої коханої.
А Тетяна — майже випустила зі свідомості голоси дітей.

Але тоді…
всередині неї
заспівав уламок.

> Старий, зламаний, живий.

> Той, що вона взяла з Серця Пісні.

І разом із ним — прозвучав шепіт:
— Не здавайся. Не мовчи. Заспівай — тихим голосом.

---

І Тетяна
відкрила вуста.
І вперше

> заспівала для себе.