Роздiл 22.

Розділ 22.

Тиша, що не спить

Вітер був іншим.

Він більше не ніс запаху попелу,
як колись.
І не пік шкіру,
як після битв.

> Він був — свіжим.

Але… в ньому щось дзвеніло.
Незнайоме.
Неначе крихітні голоси сміялися
всередині розуму.

---

Тетяна піднялась на гребінь хребта.

> Звідси видно долину.

Позаду — Сад Слова. Її дім.
Попереду — рівнина,
де колись стояли Храми Пісні.

Там тепер…

> пульсувала вежа.

Чорна, як обсидіан.

> Не її магія.
Не Саела.
І не Завіса.

— Вона виросла за ніч, — сказала дівчинка з білими очима, одна з нових учнів.
— Я прокинулася — і вона співала мені… уві сні.

— Як співала? — Тетяна завмерла.

— Не словами.
Наче хтось сміявся, але…
у моїй голові.

---

Тетяна здригнулася.
Вона вже чула подібне.

> Це було ехо техногліфа.
Давнього механізму,
що співає за межами життя.

> Такого не мало лишитися у живому світі.

---

Ввечері вони зібралися в коло.
Тетяна. Саел. І Аскель —

> який повернувся з Завіси
мовчки,
але — вчасно.

Поруч — діти.
Звіролюди.
І стара дроу на ім’я Мерре,
колишня служителька Падших,
яка тепер була опікуном малюків.

---

— Це не просто гліф, — мовив Аскель.
— Він пульсує у ритмі… стертої Пісні.
Такої, що навіть я не можу розчути слів.

— Хто міг оживити таку річ? — спитав Саел.
— Вона древніша за Падших.

Тетяна дивилася у вогонь.
Її голос був глухим, наче з глибини джерела:

— Хтось,
хто хоче переписати світ без відчуттів.

> Стерти всі голоси.
Залишити один — штучний.

Не магія.

> А порядок.
Без болю.
Без краси.
Без нас.

---

У ту мить
одна з учениць —
та, що досі не промовила жодного слова —
підійшла до Тетяни
і вклала в її долоню скалку скла.

— Звідки це? — ледь чутно спитала вона.

Дівчинка вказала на себе.
На сон.

Вона знайшла осколок вежі…
у сні.

---

Тетяна раптом усе зрозуміла:

Це — не просто структура.

> Це сонна загроза.

Вежа тягнеться не до магії —
а до розуму.
До дітей.

> Вона співає в їхніх снах,
змінює їх тихо.
Підступно.

---

— Значить, туди треба йти, —
мовила Тетяна,
підвівшись.
— До того, як вона заспіває гучніше.

> Саел і Аскель — кивнули.
Одночасно.

Цього разу вони знову
йшли втрьох.

---

Наступного ранку
Тетяна передала Сад на час Мерре.
Попрощалася з учнями —

> не прощанням,
а настановою.

> — Якщо відчуєте біль у сні — не бійтеся.
Просто дихайте.
Ми повернемо світлість.

---

Вона знову накинула свій плащ,
взяла з собою
стару ноту —
ту, що збереглась
ще з очищення Серця.

---

Вона не знала,

> що чекає в тій чорній вежі.

Але знала —
чому йде.

> Не заради битви.
Не заради слави.

А щоб

> світ
не став безголосим.

> Щоб діти
не виростали
у штучному тиху,
де ніхто не чує серце одне одного.

---

На обрії — пульсувала вежа.

> Як серце,
як луна,
як нова небезпека,
що ще не має імені.

Та вони йшли.

> Тетяна — з голосом.
Саел — із полум’ям, що вже не палить.
Аскель — із тишею, яка більше не ховає страх.

---

Попереду —
не ворог.
А новий вибір.

І Пісня —
знову починала звучати

> інакше.