Роздiл 19

Розділ 19.

Три Голоси

Саел стояв посеред зали,

> де дзеркала не відбивали зовнішнє,
а розкривали — минуле.

У кожному склі — обличчя,

> образи, які не зміг забути.

І серед них — вона.

> Тетяна.

Але вона вже була не з ним.

---

Вона стояла поруч з іншим.

> З Суддею. З тим,
кого Саел раніше називав
"безликим сторожем Завіси".

Тепер же цей сторож

> став її опорою.

---

Він побачив її сміх.
Тихий. Справжній. Теплий.

Потім — її обійми.
Без страху. Без умов.

> Не до нього.

---

Саел завмер.
І раптом зрозумів:
він втрачає не просто жінку.

> Він втрачає голос,
який змушував його бути кращим.

Він був її болем,
її криком,
її злом і проривом.

Але так і не став її домом.

---

В грудях — стиск.
Не ревнощі.

> А порожнеча.

Та, що залишилась після неї.

> «Ти тримав її як зброю.
А він — як дар.»

---

Саел впав на коліна.
Пальці — в груди.
Здавалося, старі узи,
які зʼєднували його з Падшим Піснепівцем,

> почали рватися.

А зсередини — голос.

> Падший знову кликав.

Обіцяв силу.
Життя.
Безсмертя.

> Владу над усіма Піснями.

---

Але Саел…

> підвівся.

Повільно.
Наче через віки болю.

І вперше

> визнав те, чого боявся весь час:

— Я кохаю її.

> Навіть якщо вона — не моя.
Навіть якщо вона обрала світло,
а не полум’я.

---

Він розвернувся — і пішов.

> Прямо до Завіси.

До того місця,
де спала первісна сила.

> І де чатував Падший Піснепівець.

---

Той чекав.

> У вогні.
Очі — чорні.
Голос — пульсував,
як тріщина в гармонії світу.

— Ти прийшов… здатися? — прошипів він.
— Ні, — відповів Саел.
— Я прийшов… прийняти удар.

> Той, що призначений не мені,
а їй.

---

Падший засміявся.

> І вогонь — вдарив.

Не ззовні.

> Усередину.

Крізь серце.
Крізь спогади.
Крізь голос.

Саел захитався.

> Стукнувся коліном об землю.
Закричав.

Не від болю —

> від усвідомлення.

> Йому не можна було відступити.

І він не відступив.

---

У цю ж мить,

> далеко від нього,
Тетяна — прокинулась із ривком.

Її руна —

> спалахнула,
наче від блискавки всередині.

> Вона відчула:
Саел захистив її.

Не просячи нічого.

> Не вимагаючи вибору.
Просто — зберіг.

---

І тоді Пісня… змінилася.

> Вперше з самого початку.

Тепер вона звучала тримарно.

> Не один голос.
Не два.

А три.

---

Її — як Серця.
Судді — Аскеля — як Рівноваги.
І Саела — як Полум’я,
яке навчилось не спалювати,
а світити.

---

І в глибині Завіси

> навіть Падший завмер.

Бо ця Пісня

> не підкорялася більше жодному з них.

Вона більше не була

> про кінець.

Тепер це була —

> Пісня Вибору.