Роздiл 18.

Розділ 18.

Переписана Пісня

Аскель стояв на краю ущелини,
де повітря було задушливим навіть для думок.
Де лише музика Порожнечі не порушувала тишу.

Його тіло — вже не тінь,
але й ще не плоть —

> коливалося, мов нота на вітрі.

І він уперше відчував ревнощі.

> Не до іншого чоловіка.
А до минулого,
яке все ще жило в ній.

---

Тетяна спала за його спиною.
Її дихання було легким, мирним.
Він чув кожен подих,

> відчував, як руна під її шкірою співає — навіть уві сні.

Вона снилася сама собі — він це знав.
І снилася — Саелу.

---

Саел — викликав у ній вогонь, пристрасть, біль.
Він був першим.

А Аскель…

> був ритмом.
Тихим. Постійним.

Тим, хто не обпалював,
а оберігав.

> Хто розумів — і відпускав.
І тепер це… боліло.

> «Ти — Суддя.
Ти не маєш бажати.
Ти повинен лише зберігати рівновагу.
Ти — Пісня без слів».

Він чув це у собі.
Голос тих,

> хто стер його ім’я,
зробивши Хранителем Завіси.

Але Тетяна — повернула його імʼя.

> Повернула відчуття.

І тепер він хотів бути більшим,
ніж просто тінню.

---

— Ти боїшся? — прошепотіла вона, раптово опинившись поруч.

Він здригнувся.

Вона дивилася на нього без докору.

> Лише з теплом.

— Я боюся, що ти забудеш мене…

> як тільки згадаєш, як горіла поруч із ним, —
тихо відповів він.
— Я не можу змагатися з полум’ям.

---

Тетяна зробила крок ближче.
Її рука — в його долоні.

Його шкіра була м’якою, мов шовк,
але зсередини йшов пульс світла.

— Мені не потрібне нове полум’я, — сказала вона.
— Я хочу дім.
І ти…

> Ти став тим, у чиїй присутності я вперше дозволила собі бути собою.

---

Він нахилився.
Не торкнувшись губ — лише лоба.
І прошепотів:

> — Тоді я йду з тобою.
Навіть якщо твій шлях — знову у вогонь.

---

Вони йшли два дні.

> Мимо тріснутих гір,
мертвих долин, де мовчала навіть трава.

Земля — суха, як кістка,
небо — все нижче.

На третій світанок вони побачили його:

> Монастир Заклику.
Місце, де пісня ставала вибором.

---

Він висів на краю водоспаду,

> зведений із попелу, що мав форму.

Куполи — обвалені.
Башти — напівзруйновані.
Але тиша…

> тиша тут співала.

---

— Тут зберігався один із Ключів, — сказала Тетяна.
— Але це не предмет. Це… голос. Людський.

Аскель кивнув. Він знав:

> тут на неї чекало випробування.
І пройти його могла лише вона.

— Ти повинна йти одна, — мовив він.
— Я не можу перейти межу.
Це місце… чіпляється за живих.

---

Вона стиснула його руку.
— Тоді чекай.

> Я повернусь — із частиною світла.

---

Всередині монастиря пахло

> засохлими трояндами.
Пелюстки ще лежали на кам’яних плитах,
розсипаючись під ногами.

Зліва — фрески:

> жінки у вінках,
чоловіки із заплющеними очима.

Посередині — вівтар, покритий рунами.
І постать.

> Висока. У білому. Без обличчя.

---

— Навіщо ти прийшла? — голос звучав, як шепіт ізсередини черепа.

— По Ключ.

> Я маю завершити Пісню.

— Тоді покажи свою Смерть.

---

Тетяна здригнулась.

— Що?

— Усі Співці помирають в кінці Пісні.
Твоя смерть вже записана.
Але ти не пам’ятаєш її.

Щоб отримати силу —

> ти мусиш увійти в ріку піску
і побачити: як і заради чого ти загинеш.

---

Супротив був марним.
Вона пройшла повз вівтар.
Відкрилися сходи, що вели вниз — у тріщину.

Там текла не вода,
а попеляста ріка піску.

Її кроки — без звуку.
І тоді…

> почалося.

---

Спалах. 

> Галявина.
Обвуглені дерева.

Вона — на колінах.

> Перед нею — Саел, поранений, вмирає.

За ним —

> Падший Співець.
Чорна істота з вінцем із розбитих нот.

---

Вона піднімає руку.

> В ній — Пісня. Остання.

І вона — співає.

Світ зникає.

> Хвиля світла накриває все.
Вона помирає — з усмішкою.

---

> Жертва.

Вона побачила свою смерть.

> Її дар — щоб Саел вижив,
а монстр зник.

І все… зникло б разом із нею.

---

І тут — голос всередині:

> «Це було минуле.
Тепер ти — не одна.
Суддя поруч.
І ти можеш переписати пісню…
якщо наважишся заспівати інакше.»

---

Вона виринула з видіння.

> Вся в піску, тремтяча,
але жива.

Перед нею — сяюча руна.

> Ключ Переписаної Долі.

Вона взяла його.

---

Коли вона вийшла на світло,
на порозі стояв Аскель.

> Він чекав. Як обіцяв.

Вона впала в його обійми, не кажучи ні слова.

А він прошепотів:

— Ти змінила Пісню?

— Я змінила фінал, — відповіла вона крізь сльози.
— Тепер він… не один.

> Тепер ми — разом. До кінця.

---

> І Пісня всередині неї
вперше
зазвучала інакше.

Не як кінець.

> А як початок нового акорду.