Роздiл 17.

Розділ 17.

Ім’я в тиші

У цьому світі не було ранкової роси й співу птахів.
Вони йшли крізь перелом часу.

Земля, якою ступала Тетяна, пульсувала —
не як живе тіло,
а як стара Пісня, що знову відчула подих.

Поруч із нею йшов він — Суддя.
У сірому плащі, з очима, повними мовчазної давнини.

Він не говорив багато.
Але він був.
З кожним кроком — ставав відчутнішим,
менш примарним.
Кожна мить поруч із нею вплітала його в тканину реальності.

> І він це відчував.

---

Ввечері вони зупинилися на межі рощі,
де дерева були схожі на вирізьблені з попелу:

> гілки — гладкі, без листя,
корені — пульсували зеленим сяйвом.

Це був живий ліс. Один із тих, про які давно не згадували.
Забутий. Небезпечний.
Але Суддя промовив:

— Тут я можу говорити.

> Тут темрява не слухає.

---

Вони сіли біля коренів древнього дерева.
Його стовбур був прозорий —
всередині струменіли переливи памʼяті.
Наче сік цього дерева —

> був тканиною спогадів.

Тетяна дивилась на нього в очікуванні.
Він довго мовчав.
Потім поклав руку на землю.

Каміння під його пальцями ледь здригнулось.

Голос його прозвучав глухо, але ніжно:

— Моє ім’я було Аскель.

---

Імʼя зависло у повітрі —
і ліс навколо зашепотів.

> Це ім’я розбудило саму землю.

— Я був співцем. Одним із перших.
Ще до Розколу. До Падіння.

> Я співав не для слави. А для рівноваги.

---

Він заплющив очі.

За його спиною проступив образ:

> велична зала, залита світлом,
колони з пульсуючого мармуру,
голоси, що співали — не словами,
а в унісон.

— Я був закоханий у ту, яку звали Ліенна.
Вона співала для Зоряного Перелому,
а я — для Тканини Землі.

> Ми були єдиним акордом.

---

Він подивився в полум’я.

— Але Падший Співець… той, хто вперше захотів,
щоб Пісня звучала лише для нього…

> Він забрав її.
І багатьох забрав із собою.

> Саел був серед них.
Ще хлопчиком. Він просто… слухав не тих.

---

У його голосі не було гніву. Лише жаль.

— Коли почався Розкол, я не бився.

> Я став Хранителем Завіси.

Мені вирвали імʼя,
щоб я міг бути безособовим суддею.
Я не відчував ні любові, ні бажання.
Лише… рівновагу.

---

Тетяна доторкнулась до його руки.
Він не здригнувся.
Але погляд став світлішим.

— Чому я пробудила тебе?

Він повернувся до неї.
На його обличчі зʼявився ледь помітний,

> майже людяний трепет.

— Бо ти не вимагала.

> Не кликала.

Ти просто була.
З болем.
З правдою.
З ніжністю, яку не ховала.

І ти дозволила мені відчути.

> А я не відчував… десять тисяч років.

---

Пауза.

— Я думав, що забув,
як звучить імʼя, вимовлене закоханим голосом.

Але ти сказала моє —

> Аскель —
і не засудила.
Не злякалася.

---

Вогонь між ними спалахнув.
А дерево над ними розкрили гілля,

> засвітилося зсередини.

Зʼявилася квітка.
Одна.
Біла. Пісенна.

---

Аскель торкнувся пелюстка.

— Я не людина.
Я не чоловік у звичному розумінні.
Я… залишок задуму.

Але поруч із тобою

> я стаю тим, ким був колись.

Не лише Суддею.

> А тим, хто здатен оберігати.

---

Тетяна раптом зрозуміла:

> у ньому не було жадоби.
Ні прагнення володіти,
ні спроб прив’язати її до себе.

> Лише — дозвіл бути поруч.
Без тиску. Без умов.

І це було… надто багато.
Надто справжньо.

---

— А якщо я тебе не оберу?

Він усміхнувся.
Усмішка — як тиха рябь на весняній воді,
вперше побачена після довгої зими.

— Тоді я залишусь Піснею в тіні.

> Я не піду.
Але і не закриватиму світлом твого горизонту.

> Ти не повинна належати.
Ти повинна бути.

---

І тоді вона вперше заплакала.

> Не від болю.
А від дозволу.

Від того, що її не розривають,
не вимагають,
не бояться.

> А просто — визнають.

---

У ту ніч вона спала,

> притулившись до його плеча.

А він сидів —

> і зберігав тишу.

Не як Суддя.

> А як той,
хто вже вміє любити,
але не квапиться.

---

На світанку,
коли небо стало золотим,
а земля — теплою,
він прошепотів,
думаючи, що вона спить:

> — Якби в мене було серце…
я б сказав, що ти — його світло.
Але поки в мене лише пульс.
І він звучить у твоєму такті.

---

А десь далеко,

> за хребтами,
Саел здригнувся.

> Не від ревнощів.
А від страху.

Він зрозумів:

> Вона більше не одна.
І той, хто з нею — не слабший за нього.