Роздiл 16.

Розділ 16.

Печатка

Пісок був чорнішим за ніч.

Вони спустилися в розколину під горами, де тріщина між світами стала живою, дихаючою.
Тут усе було безмовне. Не ворухнулась жодна піщинка.
Але всередині — дзвеніла напруга.

> Як подих, що застряг між вдихом і видихом.

---

Тетяна крокувала по гладкій, гулкій стежці,
освітленій лише руною на грудях.
Кожен її крок — відлунювався, мов у порожній печері спогадів.

Вона відчувала: Суддя вже знає, що вона тут.
І не намагається зупинити її.

— Ти впевнена? — прошепотів Ледовик.
— Він древній. Один його погляд — і ти забудеш, хто ти…

— Але, можливо, він знає, ким я маю стати, — відповіла вона.

---

Попереду відкрилась печера.

Вона була прекрасна і страшна водночас.
Вся — усіяна дзеркалами, але жодне не відображало її.
Тільки стіни — блищали, немов наповнені сном.

І посередині стояв він.

---

Високий. Прозорий.
Його лице було приховане маскою,
наче вирізаною з місячного світла.
Волосся — кольору туману.
А очі — кольору болючих спогадів, що ніколи не зникають.

І в тих очах — жила тиша.
Глибока. Тепла. Жива.

---

— Ти — Співча, — сказав він.
Голос його був, мов акорд на межі чутності.

— А ти — Суддя, — відповіла Тетяна. — Але… ти не судиш.

Він нахилив голову.

— Суд — це форма болю. А ти вже несеш його достатньо.

> Я слухаю.

---

Він наблизився.
І з кожним кроком Тетяна відчувала,
як щось стискається в глибині її суті.

Це не був страх. Це було… знання.
Узнавання.

Наче він був у її снах — завжди.

> До Саела.
До Пісні.
Просто… поруч.

---

— Ти пройшла через Порожніх.
Ти повернула голос Мертвому Граду.
Тебе чує навіть той, хто давно відмовився від слуху.

> І ти не боїшся.

— Я боюсь, — прошепотіла вона. — Але не смерті.
Я боюсь загубитися.

— А я боюсь — відчути, — відповів він.

---

Між ними — мовчання.
Але не пусте.

> Тепле. Густе. Пов'язане.

Вона підняла руку — і він не відступив.

---

— Чому ти не заважаєш мені?

— Бо ти — перша, хто прийшов не за владою.
Ти прийшла шукати себе.

> І в цьому ти — прекрасна.
Навіть якщо зруйнуєш мене.

---

І тоді Тетяна зрозуміла:
він — не просто Суддя.

> Він — частина Завіси.
Частина Пісні, вибитої з неї, але не знищеної.

> Якщо вона торкнеться його…

Він стане її Печаттю.

І він — бажає цього.
Але це має бути вибір, а не доля.

---

Він дивився на неї не очима,
а всім своїм єством.
Тихо. Ніжно.

> Наче вперше.

---

— Ти хочеш зупинити Саела?

> Повернути те, що було?

— Ні, — прошептала вона.
— Я хочу створити нове.

— Тоді візьми мене.

> Не в силу.
Не в клятву.
А — в Пісню.

---

Вона доторкнулась до його грудей.

> Маска тріскнула.
Із неї вирвалося срібло.

Не біль.
Не смерть.
А — віддача.
Прийняття.

---

Він став не голосом ззовні —
а внутрішнім резонансом.

> Поруч.
Душа до душі.

Не як Саел — обпікаючий.

А як інший полюс.

> Тихий. Глибокий. Необхідний.

---

Вони вийшли разом.

---

Він — мовчазний,
але вже не примарний.

Вона — з Піснею,
що набрала нового звучання.

> Теплого.
Живого.
Цілого.

---

Ледовик лише поглянув на них і спитав:

— Він… твій?

А Суддя відповів:

— Я — з нею.

> Поки вона обирає.

---

І в ту мить
Пісня зазвучала по-новому.

> В ній більше не було самотності.
В ній — з’явився співзвучний голос.

Тепер вона не йшла одна.