Роздiл 15.

Розділ 15.

 Той, хто почув

Їх зустрів дим.

Спочатку — сизий, тягучий, що стелився по землі, як тінь згаслого вогню.
Потім — гіркий, із присмаком плісняви, гару та зламаної магії.
А тоді — співучий.

Ні, він не звучав буквально. Але варто було Тетяні зробити ще крок — і руна на її скронях запульсувала, мов відповідаючи на збочену Пісню.

Ледовик зойкнув і схопився за голову.

— Це щось... не природне, — прошепотів він, притискаючись до стіни.

— Ні, — відповіла Тетяна, — це природне, але зіпсоване.

> Пісня, яку спотворили.
Йди обережно. Не слухай її цілком.

---

Город звався Варата.
У давнину — Зоряний Межень.
Місце, де зустрічались клани Співців, щоб зводити свої голоси в одне полотно світу.

А тепер — лише кістяк.

---

Кам’яні вулиці.
Бруд, застиглий між плит.
На стінах — узори з крові, перетягнуті гнилими тканинами,
а на них — кістки, як мовчазні дзвони мертвого свята.

Люди були. Але… порожні.
Ті, хто танцює без ритму.
Ті, хто співає — без мелодії.

Пісня звучала як стогін.
Як закляття, яке несе не зцілення, а втрату себе.

---

У центрі міста — сцена.
Напівколо з каменю, що ніколи не було вівтарем — стало жертовником.

І на ній — жінка.

Висока. У чорному.
Її очі були зав’язані чорною тканиною,
але рот… співав.

> Без зупину.
Без відпочинку.
Без вибору.

Її голос лунав усюди водночас.
Зміївся повітрям, ламався, кликав, душив.

А натовп —
танцював,
як маріонетки,
прив’язані до ниток викривленої гармонії.

---

Ледовик залишився позаду. Його трясло.
Пісня входила в нього, розмивала волю, перетворювала думки на попіл.

Але Тетяна — йшла.

> Її руна світилась.
З кожним кроком — сильніше.
З кожним подихом — глибше.

І тоді увага — обернулась на неї.

---

Голоси вщухли.
Жінка на сцені — завмерла.
Її рот — зімкнувся.

— Хто сміє не схилитись? — пролунав голос, що не потребував очей.

— Та, хто несе Пісню не від вас, а з Істини.
Я не ваша. І **ви — не мої.

— Усі — наші, — прошипіла та. — Тут немає волі. Є лише Голос.

— Ні, — сказала Тетяна. І ступила ближче.
— Є пам’ять. І я принесла її.

Вона підняла руку.

> Руна спалахнула.

---

Натовп застогнав.

Люди хапались за обличчя, кричали, хтось — падав,
хтось — сміявся і плакав водночас.

Жінка на сцені засичала, як змія:

— Ти принесла світло в храм звуку.
Дурна.
Усе тут співає для Того, що йде з-за Завіси.
Ти запізнилась.
Ми вже обрані.

— Ні, — відповіла Тетяна.
І ступила просто в круг.

---

Сцена затріщала.
Руна на її грудях відлунювала спотворену пісню —

> не руйнуючи, а переналаштовуючи.

Голос Тетяни — прозвучав противагою.

> Як рівний акорд у хаосі реву.

— Ти віддала голос Тому,

> хто забрав у тебе ім’я.
Але я його — **повертаю.

Жінка заволала.

З пов’язки на очах капала кров.
З вух — текли чорні сльози.

---

Натовп завмер.

І в той момент

> Тетяна доторкнулась до землі,
вклавши в неї ключ.

---

Місто здригнулося.
Каміння заспівало — не виттям, а наспівом.

> Старими словами.
Забутими іменами.
Живими голосами.

Люди —
плакали.
Дехто — ридав.
Інші — пригортали одне одного.

— Я був… Мейл…
— Я кохав її…
— Де вона?..

> Пам’ять повернулась.
Сквозь кров. Сквозь попіл. Сквозь прокляття.

---

А жінка на сцені —
впала.

Пов’язка згоріла.
Під нею — порожні очниці.
Але губи… прошепотіли:

— Ти повернула голос…
Але він почув.
Він йде.

---

Тетяна завмерла.

Вона знала, кого розбудила.

> Падший Півець.
Той, що був до Саела.
До неї.
До Пісень.

> Той, що зрадив гармонію.
І був замкнений за Завісою.

> Тепер він почув її голос.

---

Пізніше, в одному з вцілілих будинків,
Тетяна сиділа біля вогнища.

Ледовик мовчав.
Очі його були червоні — він згадав.

> Свою сестру.
Загиблу під час Малого Повстання.
Від Пісні, що вбивала замість лікувати.

Він довго мовчав.
А потім сказав:

— Ти робиш це,

> знаючи, що кожен твій крок
наближає його.

— Я знаю, — тихо відповіла вона.

— І все одно йдеш.

Вона кивнула.

— Бо Пісня — не зброя.

> Вона — дім.
І я поверну його всім,
навіть якщо світ впаде.

---

У ту мить

> з її руки випав другий ключ.

> Ключ Серця.

Він зазвучав.
Не голосно.
Але так, що стіни здригнулись.
І навіть вогонь — зупинився на мить.

---

Далеко, на північному заході,
Саел підняв голову.

Він теж — почув.

І тепер ішов
не просто за нею.

> Він ішов — разом з нею.