Роздiл 14.

Розділ 14. 

Ім’я, що віддається

Шлях вів вниз —
у западину між вигорілими схилами,
де трава ставала білою, мов вигоріла до порожнечі,
а повітря з кожним кроком густішало, мов молоко.

Тут не було птахів.
Не було звуків.
Навіть дихання звучало глухо,
наче заглушене чужою присутністю.

Усе навколо сповільнювалося.
Думки — тьмяніли.
Образи — розчинялися.

---

На третій день вони побачили вежі.

Невисокі, покручені,
мов будиночки, зібрані зі солоного каменю,
обвітрені часом і забуттям.

Над дахами — ані диму,
але люди… ходили.
Тихо. Багато.
Дивились повз,
і жоден — не впізнавав іншого.

---

Селище не мало назви.
На картах воно значилось лише як Порожнє.
Іноді — Покинуте.

Але кожен мандрівник знав:

> тут можна сховатися.
Та тільки ціною пам’яті.

---

Ледовик одразу відчув тривогу.
Його рука опустилась на руків’я меча,
але Тетяна торкнулась його плеча.

— Не нападай першим.
Це — не зло.
Це — відмова.

---

Вони пройшли між будинками.
Люди — старі, молоді, діти —
дивилися крізь них.

Жодного питання.
Жодної усмішки.

Тільки легке кивання.
Як ритуал:

> «Ти є.
Ти був.
Ти… підеш.»

---

Будинки були порожні всередині.
На стінах — ні ікон, ні книг.
На столах — лише чаші з водою.
Їжа — сіра, прісна, без кольору.

Всі рухались в одному темпі.
Всі — мов душевно сліпі.

---

У центрі селища — Коло.

Дванадцять каменів.
Схожі на ті, що були в Ховищі Імен.
Та ці — стерильні.

> Без рун.
Без сліду історії.

Лише один був теплим.
І Тетяна знала —

> ключ — тут.

---

Вона стала в центр кола.
Навколо — зібралися мешканці.
Без звуку.
Стіни тремтіли від їх мовчання.

З натовпу вийшла жінка.
Молода.
Гарна, але в її очах не було

> ні радості,
ні жалю.

— Ти пам’ятаєш себе? — спитала вона.

— Тепер — так, — відповіла Тетяна.

— Тоді тобі тут нема місця.

— Але я не прийшла за забуттям.
Я прийшла за голосом.

> Тут він звучить.
Я чую його крізь мовчання.

---

Жінка кивнула.
Підійшла до каменя.
Поклала руку.
І прошепотіла:

— Щоб отримати ключ, ти маєш віддати ім’я.

— Чиє?

— Будь-яке.

> Головне — щоб воно жило в тобі.

---

Тетяна відчула холод.
Ім’я?

Лаейрі завмерла всередині,
наче готуючись до удару.

> Ім’я — це не просто звук.
Це корінь.
Це вузол.
Це — Пісня.

> «Віддай мене», — прошепотіла Лаейрі.
«Я більше не належу тобі.
Я залишусь у каменях.
Я співатиму звідси.
А ти зможеш іти далі.»

— Ні, — видихнула Тетяна.
— Я не віддам твоє ім’я.
Ти — частина мене.
Навіть якщо підеш.

— Тоді — чиє?

---

І тут всередині неї спалахнуло інше ім’я.

> Саел.

Не його сутність.
Не тіло.

> А ім’я, як якір.
Як корінь її минулого «я».

— Я…
— Я віддам його ім’я.

Вона промовила його вголос.
Повністю.
Справжнє.

---

Це прозвучало, як падіння металу.
Камінь затремтів.
Вітер зірвався вгору, як вдих.

А потім…
Пісня пішла хвилею.

Не та, що руйнує.
А та, що збирає.

---

Камінь розкрився.
Усередині — руна, вигравіювана в живому кристалі.
Срібляста. Мерехтлива.

Коли вона торкнулась її —

> світ видихнув.

Люди завмерли.

А потім…

> почали плакати.

---

Один — упав на коліна.
Інший — схопився за голову.
Третій — прошепотів ім’я.

Пам’ять повернулась.

> Коротко.
Пекуче.
Але — повернулась.

Хтось закричав.
Хтось обійняв іншого.
Хтось —

> згадав себе.

---

І Тетяна зрозуміла:

> Це був вибір, а не жертва.

Вона віддала ім’я,
щоб повернути іншим пам’ять.

І тепер ключ у її руках

> не просто відкривав шлях.
Він лікував.

---

Уночі селище змінилось.

Люди запалили свічки.
В будинках з’явилися звуки.
Хтось грав на дудочці.
Хтось — сміявся.

Вона бачила, як старий
з морщинистим обличчям
гладить жінку по щоці й шепоче:

— Я згадав.
Ти — Арі.
А я — Кай.

> Пробач, що забув.

---

До Тетяни підійшов хлопчик.
Очі його світилися, як її.

— Ти співаєш, — сказав він.
— Як вона.

— Хто?

— Та, що була до тебе.

> Аліріс.
Ти — схожа.
Але в тебе є вибір.

Він вклав їй у руку щось холодне.

> Уламок дзеркала.
Той, що мав бути в Саела.
А тепер — у неї.

Усередині — її відображення.

Вже не колишнє.

> Сильніше.
Цілісне.