Роздiл 13.

Розділ 13. 

Ті, що пам’ятають

Ранок прийшов без світла.
Повітря було синім, мов стара сталь, а небо — глухо мовчало,
ніби над світом спустилося закляття, що утримує світанок.

Вогонь у кузні догоряв,
та здавалося — він більше не гріє.
Камінь під ногами був мокрим від туману, хоча дощу не було.

Тетяна стояла на порозі покинутої кузні.
Вітер розносив запах попелу,
і в ньому — щось нове.
Гостре. Металеве. Як аромат незапаленої смоли й розпеченого заліза.

Вона знала цей запах.
Він завжди йшов перед Саелом.

---

Ледовик підвівся ще до неї.
Він майже не спав усю ніч,
наче знав — світанку не буде.
Лише наступний крок. Лише перехід через межу.

— Він уже поруч, — сказав він.
Його голос був глухим.
— Я відчуваю це тілом.
Як війну, яка ще не почалась, але вже обросла мертвими іменами.

Тетяна не відповіла.
Вона чула шепіт.

Пісня всередині знову затремтіла.
Але не тривожно —
а… в очікуванні.
Наче наближався той, для кого вона колись була домом.

---

На протилежному пагорбі з’явилася тінь.
Спочатку — силует, тонкий і витягнутий.
Потім — ще один. І ще.

За ними — десятки.

Фігури у темних плащах,
що рухались неспішно,
як хвиля, що вже розігналась далеко за обрієм.

І в центрі — він.

> Саел.

Він був без обладунків.
Лише сіре, майже срібне вбрання.
Довге волосся розвівав вітер.
Обличчя — відкрите.
Очі — ті самі. Яскраві. Тривожні.
І вперше — втомлені.

---

Він наблизився.
Її пальці тремтіли.

— Аліріс, — вимовив він.

Ім’я прозвучало, як молитва.
І як прокляття.

У Ледовику все напружилось —
він схопився за меч.

Але Тетяна підняла руку.

> Вона хотіла почути, що буде далі.

— Я знав, що ти згадаєш, — сказав Саел. —
Я відчув, як трісло дзеркало.
Але не думав, що ти заспіваєш знову.

— Я не співала заради тебе, — відповіла вона. —
Я співала, щоб залишитися собою.

— А хто ти тепер?

Тиша. Птахи не співали.
Навіть вітер — затих.

— Я — те, що лишилось.
Із пам’яті. Із болю.
Із Пісні, яку ми не встигли завершити.

---

Він кивнув. Повільно.
Його обличчя стало жорсткішим.

— Тоді скажи:
ти прийшла, щоб зупинити мене?
Чи щоб знову бути поруч?

— Я прийшла, щоб зрозуміти,

> хто зруйнував наш світ.
І чому я маю збирати його з попелу.

---

Його супровід мовчав.
Сутності, що стояли за Саелом, не були людьми.
Облич не видно.
Рухи — однакові, синхронні, як у тих, кого поєднує не тіло,
а єдина думка.

Серед них — вона.

> Темна жінка у вінці з уламків.
Її руки вкриті рунами,
очі — порожні, як діра в тканині реальності.

Вона заговорила першою:

— Ти — помилка.
Ти повернулася, коли світ уже пішов іншим шляхом.
Ми побудували порядок.
А ти несеш із собою хаос старої пісні.

— Я не хаос, — прошепотіла Тетяна.
— Я — сутність, яку ви намагались стерти.
Але вона лишилась.
І вона кличе навіть тих, хто давно не відчував.

---

Саел ступив ближче.

— Якщо ти не зі мною —
вони вб’ють тебе.
Я стримував їх, бо вірив, що ти ще частина мене.
Але якщо ти обрала інший шлях…

— Я не проти тебе, Саеле.
Я — попереду.
Там, де не буде ні таких як ти, ні таких як я.
Тільки ті, що можуть обирати.

— І що ти обереш?

---

Вона підняла руку.
На її долоні — руна, нова.

> Незнана. Жива.

Усередині кола під її ногами
спалахнула сітка знаків:
Коло Пісні й Тріщини, посилене її диханням.

— Я оберу пам’ять.
І життя. Без попелу.

---

Світ здригнувся.
З-під землі вирвався стовп світла, що вдарив у небо.

Сутність за спиною Саела закричала — вперше.
Інші — відступили.
Сховались у тінь.

Саел залишився.
Не рухався.

Руна на його чолі — горіла.
В такт з її руною.

Вони все ще були зв’язані.
Але й розбиті.

> Наполовину.

— Я не можу вбити тебе, — прошепотів він. —
Навіть якщо мушу.

— А я не хочу вбивати.
Але якщо ти станеш між мною і світом —
я пройду крізь тебе.

---

Він заплющив очі.

— Тоді… нехай буде вибір.

Він відступив на крок.

Його воїни розчинилися у повітрі.
Вітер розігнав туман.

І залишилась вона —
у колі світла, що тремтіло від болю і сили.

І він —
на межі.

Вони дивились одне на одного.

Вже не як вороги.
Не як колись закохані.

А як ті, хто лишився після великого руйнування.
Ті, з кого може початись щось нове.

> Якщо хтось наважиться.