Роздiл 12.

Розділ 12. 

Ім’я в розломі

Стежка зникла ще на світанку.
Камені, що вели їх раніше, стали однаковими — глухими, мертвими.
Сонце не піднімалося: воно ніби застряло в сірій смузі туману, що розмивав колір, звук, дихання.

Усе навколо зупинилось.
Тільки вітер, беззвучний, колихав край плаща Тетяни.

Вони вийшли на рівнину, обрамлену пагорбами.
Ні дерев. Ні тіні.
Тільки в центрі — каменевий круг. Дванадцять плит, врослих у землю, і одна — центральна, зі тріщиною посередині.

Від неї йшов ледь відчутний пульс. Як відлуння чужого серця.

> Сховище Імен.

— Тут? — хрипко запитав Ледовик, ніби голос опирався самому звуку.

— Тут, — відповіла Тетяна.
Її руна світилась крізь тканину. Як вогонь, що пробивається зсередини.

Колись Теньса розповідала:

> цей круг — не просто пам’ятка.

він — живий.

він зберігає імена всіх, хто віддав свою Пісню у вогонь. Щоб інші могли співати нею.
Щоб інші могли дихати.

---

Вона підійшла до центральної плити. Коліна тремтіли.
Камінь був холодний, як лід. Але зсередини — кликав.
Не голосом. Не шепотом.
А спогадом без слів.

— Я не знаю, ким була, — прошепотіла вона. — Але я готова пам’ятати.

---

Плита спалахнула.

Не сліпучим світлом — тінями.
Їх було багато. Сотні. Вони піднімалися з кола, стояли навколо. Не люди. Не примари. Просто — очертання.

І всі — дивилися на неї.

Їхні очі були порожні. Але вона відчувала:

> вони її впізнають.

Камінь під її руками застогнав.
Тріщини побігли, як блискавки.
І з глибини — шепіт. Жіночий.
Той самий, що колись лунав у її снах.

> «Ти звала себе Тетяною. Але раніше ти була… Аліріс.»

---

Ім’я вдарило в груди.

Знайоме, як шрам.
Рідне, як забута колискова.

> Аліріс.

І з цим ім’ям — прийшли інші образи.

Клинки, що зливалися в дуелі.

Храми, палаючі у полум’ї повстання.

Саел, ще юний, з несформованим серцем.

І вона поруч. Але не коханка. Не воїтелька.

Вона була… Хранителькою Пісні.
Тією, що записує. Пам’ятає. Захищає.

Вона не билась — вона спалювала словами.
Вона — казала правду, яка руйнувала.

І саме вона, коли все впало,

> віддала свою Пісню Саелу.
Щоб він згорів — замість неї.

> «Ти дала йому душу. Але він згорів неправильно.
Він не зміг відпустити тебе.
І відтоді твоя пісня стала вогнем, що руйнує.»

---

Один із силуетів вийшов уперед.
І в ній вона побачила себе.
Себе колишню.
У сірому вбранні. З пером у руці. І золотою руною на чолі.

— Навіщо я повернулась? — прошепотіла Тетяна.

Тінь відповіла:

> **«Щоб завершити.

Або почати знову.

Але ти не зробиш ні перше, ні друге, доки не зустрінеш його —
не з гнівом.

Не з любов’ю.

А з розумінням.»**

---

Туман розсіявся.

Вона стояла одна.
Вітер стих.
Плита розкололась повністю, і в тріщині — промінь світла.

Руни на її тілі світилися вже не червоним.
А золотом.

> Саел відчув це.

Він знав її ім’я.

І він ішов.

---

Увечері вони зупинились у зруйнованій кузні під скелею.

Кам’яні стіни — у кіптяві.
Повітря пахло гаром, залізом і минулим.
Ледовик розпалив багаття. Не питав — чи хоче вона говорити.

Тетяна сиділа, дивлячись у полум’я, доки він не поклав поряд меч.

— Ти тремтиш, — сказав він.

— Я згадала, хто я була. Але не впевнена, що хочу бути нею знову.

— Це й не обов’язково, — відповів він. — Важливо — ким ти станеш після.

Вона глянула на нього — вперше по-справжньому.

— Якщо я знову загублю себе… зупини мене. Навіть якщо доведеться йти проти.

Він кивнув. Мовчки.

І додав:

— Але якщо ти станеш нею — тією, що стоїть у тріщині між світами…
Я піду з тобою.

> До самого краю.

---

Полум’я тремтіло.
Ніч дихала.

І десь далеко… пролунав перший рев рогу.
Не людський. Не звірячий.
А з глибини часів.

Саел наближався.

І разом із ним — весь розбитий світ,
який вона колись намагалась врятувати.

А тепер —
мала або доконати,
або
переписати заново.