Роздiл 11.

Розділ 11.

 Пісня розриву

Тетяна стояла на краю скелі, де ще зовсім недавно паслися тіньові коні.
Тепер — усе вигоріло.
Камінь потріскався, земля дихала сіркою й попелом.
За горизонтом тягнувся дим — не від багать, від чогось більшого. Невгасимого.

Вона відчувала, як усе всередині тремтить. Не від страху.
Від впізнавання.

Той пульс, що бився в її грудях відтоді, як вона повернулась із Башти, тепер злився з ритмом самого світу.
Це було ніби прозріння:

> ти — не всередині.

ти — зовні.

і весь світ дивиться на тебе.

Старійшини не прийшли, аби попрощатись.
Тільки Елін — мовчки стиснула руку.
Харган сказав:

> — Повернешся — я буду поряд.
І пішов.

А Ледовик… він просто пішов разом із нею.
Без запитань. Без слів. Без наказу.

— Ти впевнена? — запитала Теньса біля воріт.

— Якщо я залишусь — усе згниє зсередини.
Я — як скалка, що врізалась у плоть. Її або виймають… або вона заражає все.

Старуха важко видихнула.

— Він тягнутиме тебе до себе. Не тому що хоче. А тому що ви колись були цілим.

— Я не поверну минуле. Я пройду крізь нього.

---

Шлях вів на південь.
До південних долин, до забутих стежок Хранителів Пісні.
І до місця, яке називали Сховищем Імен — де кожне ім’я, загибле у Вічній Війні, було вплетене в стіни, що звучали у ритуальні ночі.

Говорили, там можна було почути свою суть, якщо насмілишся спитати.

Ледовик ішов поруч. Іноді говорив — сухо, по суті. Але більшість часу мовчав.
Його очі весь час бігали по горизонту, ніби він відчував погоню.

---

На третю ніч їх застала буря.

Небо розкололося не блискавкою — темрявою.
Грім звучав, мов удари гігантського барабана.
А потім — почалася Пісня.

Не Тетяни.
Не Лаейрі.
І не Саела.

Невідома.
Старша.
Глибша, ніж саме повітря.

Вони сховалися в печері.
Камінь гудів від звуку.
Ледовик сидів, притиснувши меч до грудей.
А Тетяна стояла при вході — не в силах відірватися. Не тікаючи. Не тремтячи. А слухаючи.

Пісня проникала вглиб, мов отрута. Але не вбивала.
Відкривала.

Перед очима з’являлися образи:

битви, в яких вона не була… але пам’ятала кожен удар;

міста, яких не знала… але сумувала за ними;

люди, чиї імена шепотіла уві сні…
і серед них — він. Саел.

Не грізний.
Не володар.
Просто — чоловік.

І тоді все розпалося.

Вогонь спалахнув.
На попелі — руни.
Нові.
Слова, яких вона не знала. Але розуміла.

> **«Ти — не тягар.

Ти — посланниця.

Ти — не лише пам’ять.

Ти — пробудження.»**

---

Пісня всередині неї ожила.
Не гучна. Не владна.
А жива.

І тоді Лаейрі, мовчазна вже багато днів, заговорила:

— Ми не самі. Ця Пісня — зі Старшого Кола. Та, що лунала до нас.
Якщо вона повертається… хтось ламає тканину.

— Саел?

Тиша.
Потім — м’який, ледь чутний голос:

— Він — не один.

---

На ранок земля була покрита попелом.
А вдалині виднілися… фігури.

Десятки.
Не люди. Але й не демони.
Вони були немов розбиті дзеркала — у броні, в масках, і кожен їхній крок залишав вогняний слід.

Попереду — знамено.

Темне.
І на ньому — не знак Саела.
Її.

> Коло.
Меч.
І тріщина.

Вони шукали її.

— Вони не нападають, — мовив Ледовик. — Вони… ніби хочуть стати під твій стяг?

— Ні, — відповіла Тетяна, і серце її стиснулось. — Вони йдуть, бо чують у мені те, чого більше ніде не залишилось.

---

Того вечора вона зрозуміла:

> Пісня — це не тільки заклик.
Це — відповідь.

І кожен, хто чув її, приходив…
щоб стати її відлунням.
Добровільно.
Або ні.

Коли сонце зайшло, вона встала на узвишші й заспівала.

Не в гніві.
Не в бою.
А — усвідомлено.

Світ завмер.
Ніч не настала.

І навіть Ледовик, опустившись на одне коліно, прошепотів:

— Твоя пісня… зшиває те, що давно було розірване.

Але кожне світло народжує тінь.
І кожна пісня — кличе тих, хто хоче її затьмарити.

Вона знала:

> Саел це відчув.

І він ішов.

Цього разу — не з віддзеркалення.
А землею.