Роздiл 10.

Розділ 10. 

Врата

Повернення не стало перемогою.
Це було визнанням незворотних змін.

Коли Тетяна та її супутники ступили у табір, повітря ніби загусло. Воїни не мовчали від страху — їх душив подих нерозуміння. Вона змінилась. Її не оточувало світло — але щось у ній світилося. Ледь помітна пульсація присутності, що зривала звичну тишу.

Кожен, хто проходив повз, відчував: це вже не просто жінка. Це — носій чогось більшого. І музика, що линувала від неї — тиха, майже незрима — вже не здавалася чужою. Вона проникала під шкіру. Як передчуття бурі.

Харган бачив у снах вогонь, що біг по піску.
Елін не відпускала руків’я лука — пальці шукали опору, якої вже не було.
Ледовик став мовчазнішим. Він бачив, як Пісня вивільнилась у Башті. Як тріскались дзеркала. І як світ почав хилитись.

Тільки Теньса була спокійною. Ніби чекала цього давно.

— Тепер ти — Печатка, — сказала вона. — Не носій. Не провідник. Ти — місце, де пам’ять з’єдналась із вогнем.

Тетяна мовчала.
На її грудях — на самій шкірі — пульсував новий знак. Коло. Меч. Тріснута лінія, що перетинала обидва.
Хто читав руни, той зрозумів би: це символ відродження крізь розкол.

---

Увечері скликали Раду.

Старійшини. Хранителі Пісень. Вожді бойових загонів. Їхні голоси не були грізними — але в кожному питанні відчувалось лезо.

— Ти пробудила руни, що спали століттями. Чому?

— Башта відгукнулася на мене.

— Ти не з нашого світу. Не частина Пісні.

— Але я її чую. І вона чує мене. Хіба цього мало?

— Ні, — відповів один із сивих чоловіків. — Бо разом із тобою приходить… він.

Саел. Його ім’я прозвучало, як прокляття. Але вже не заборонене.

Тетяна не відвела погляду.

І зрозуміла: вони не просто бояться. Вони відчувають у ній його слід. І він ставав сильнішим. З кожним днем. З кожною піснею. З кожним відлунням, що торкалося її душі.

---

Тієї ночі вона знову не спала.

Вогнище в центрі табору давно згасло. Але руна на грудях — ні. Вона мерехтіла, мов серце, що співає у такт із чимось далеким. Незримим. Потужним.

Тетяна вийшла за межі табору.
Небо було глибоким, зорі — ближчими, ніж завжди.
І там, серед каменів, вона побачила його.

Саел.

Він не був духом. І не був плоттю.
Лінія між світами коливалась.
Він стояв у чорній броні. Його обличчя — відкрите. Очі — ті самі. Зелені. Обпікаючі.

— Ти прийшов.

— Я завжди був поруч. Просто тепер… ти пам’ятаєш.

Він наблизився. Але не торкнувся.

— Ти думаєш, я ворог?

— Я…

— Я — віддзеркалення. Ти загинула, і я згорів із тобою. Але ти повернулась. А я… залишився.

— Що ти хочеш?

Саел подивився вгору, на зірки.

— Ти почала Пісню. Це був вибір. І тепер її почують усі. І друзі, і вороги.

— Це загроза?

— Ні. Це — істина.

В ту мить земля здригнулась.

Далеко — але чітко — удар. Глухий. Немов видих титана.

Саел зник. Його тінь розтанула. Але його голос залишився:

> «Вони вже йдуть. Не за тобою. За тим, що ти несеш у собі.

Хочеш ти того чи ні — ти відкрила врата.
І в цей світ знову входять Падші.

А за ними прийдуть ті, хто називає себе богами.»

---

На світанку з’явився перший гонець.

Один.
Напівоголений.
Покалічений.
Він впав на коліна перед Харганом і хрипло вигукнув:

— Північні долини палають. З’явився Пепельний князь… він…

Слова згасли в його горлі.
Очі — порожні.
А на грудях… та сама мітка, що й у Тетяни. Але віддзеркалена. Немов знак того, що тепер — двоє. Світ розділено. І ворог уже всередині.