Роздiл 9.

Розділ 9.

 Башта Еха

Башта стояла, мов уламок щелепи прадавнього звіра. Зламаний, почорнілий шпиль здіймався над пусткою на межі туману, ніби вічно чекав на повернення Тетяни. Навколо — вигоріла трава, напружений вітер і тривожна тиша, що лягала на плечі тяжким вантажем.

— Тут щось було, — прошепотів Ледовик, схилившись до землі. — Дивись. Сліди… не людські.

— Ні, — відповіла Елін, вдивляючись у темряву. — Це були люди. Колись. Але тепер… вони вже інші.

Тетяна мовчала. Вона відчувала, як Пісня всередині завмирає. Ніби сама башта висмоктувала з неї голос, лишаючи лише тінь.

Вони увійшли.

---

Запах — металевий. Суміш іржі й крові. Стіни — списані вугіллям. Написи — на десятках мов. Половина з них — знищена часом. Але одна фраза повторювалась знов і знов:

> «Не дивися в уламок. Не дивися.»

Харган ішов попереду, мовчазний, із мечем у руці. Теньса — замикала хід, але саме вона першою зупинилася. В її очах засвітилась тривога.

— Тут співає не ти, Тетяно. Тут співає він.

У центрі башти був круглий зал. Зал Відлуння.

І в ньому — вони.

П’ятеро.

Спочатку — лише тіні. Потім — обличчя. Колись це були чоловіки й жінки. Тепер — бліді очі без зіниць, зруйновані голоси. Обладунки — з руною, оберненою до її власної.

Вони стали півколом. Нерухомі. Безмовні. І щось у повітрі змінилось. Згусло.

— Ти прийшла, — озвалась одна з них. Жіночий голос. Спотворений. — Твоя кров кликала нас. Ми пам’ятаємо, як ти пішла у вогні. Ми були твої. А тепер — його.

Тетяна ступила вперед. Меч тремтів. Усередині Лаейрі здригнулася.

> «Це мої. Вони загинули зі мною. Я залишила їх тут… Вони не мали пам’ятати.»

— Хто ви? — прошепотіла Тетяна.

— Відлуння.

— Примари?

— Пам’ять. Він зв’язав нас, коли ти відвернулася. Ми не мертві. Ми не живі. Ми — його обітниця.

Один із них витяг уламок.

Дзеркало. Невелике, як монета. У ньому — її обличчя. Але спотворене. Чужорідне.

— Подивися, Тетяно. Подивися — й згадай.

Ледовик кинувся вперед, але вона зупинила його.

Вона глянула вглиб.

---

Спалах.

Вона — в броні. Але не в цій. Попелястій. Лежить на землі. Кров на губах. Саел схиляється над нею. Без шолома. Він тисне її руку до своєї грудей. І шепоче:

> «Ти не повинна померти. Хай заберуть мене. Хай зламають. Але ти — залишайся.»

Він цілує її чоло.

Віддає їй Пісню. Всю.

Жертвує собою.

А вона, вмираючи, забуває його.

---

Тетяна відступила назад. Очі — розширені.

— Ні…

— Так, — відповіла жінка-примара. — Ти — причина його падіння. І ти — його спасіння.

І тоді вони напали.

---

Бій був тишею, що кричить. Жодного крику. Жодного зойку. Лише леза, що били, мов суд.

Сутності рухались, мов сновиди. Але кожен удар — точний. Кожен клинок — насичений знанням і прокляттям.

Елін зранили в плече. Харган бився, як дика звірюка. Ледовик прикрив Тетяну, відкинувши двох.

Та найстрашніше наближалось.

Жінка з дзеркалом.

Вона підійшла надто близько.

Зеркало — між ними. У відображенні — Саел.

Він дивився. Сумно. Болісно.

> «Я не хотів, щоб ти згадала ось так…»

Тетяна закричала.

Пісня вибухнула з неї, як буревій.

Вежа наповнилась вогнем. Стелі застогнали. Примари зойкнули. Дзеркало тріснуло.

А в її руці — новий знак.

Не просто руна. Коло й меч, вписані одне в одного. Символ нового роду.

Вона — не просто носійка.

Вона — основа Порядку.

---

Башта не впала. Але коли вони вийшли, всередині вже нікого не було.

Лише порох, що співав. І Відлуння, що шепотіло голосом Саела:

> «Ти згадала. І тепер… усе почнеться.»