Роздiл 8.

Роздiл  8.

День диму

На третій день після Пісні в табір прийшов дим.

Він з’явився не з обрію, а з неба — тонкою цівкою десь на південному заході. Першим помітив його Ледовик. Потім — Харган. Потім — Теньса. Але ніхто не сказав уголос те, що вже відчували всі: вони йдуть.

Жодне слово не могло підготувати до цього. Надто довго табір жив в ізоляції. Скельний хребет здавався непрохідним. Кільце сторожів — непорушним. Але тепер у повітрі вібрувало інше: наміри. Старі. Витончені. Несхожі на розбійників. І не фанатики. І не скажені. Це було щось... давнє.

Організоване. Страшенно терпляче.

Тетяна сиділа на краю табору, дивлячись у горизонт, де захід сонця вигоряв у уламках каменю. В руці — той самий кинджал, кинутий фанатиком. На його лезі тепер проступали знаки. Тонкі, мов пил. Але пульсуючі.

Вона не спала вже три ночі.

Лаейрі в її свідомості мовчала, але це мовчання било, мов відлуння в мармурі. У ньому народжувались слова, ще не сказані, ще не проявлені — але вже вирішальні.

— Ти змінилася, — промовив Харган, сівши поряд. Не дивився на неї — тільки вперед.

— Це не я. Це він.

— Саел?

— Ні. Момент. Світ. Я відчуваю, як все тріскається. Не зовні. Всередині.

Він кивнув. Мовчки. Без порад. Без захисту. Просто — був поруч.

Пізніше тієї ночі Тетяна все ж заснула.

---

Сон

Сон був вогнем.

Її ноги ступали по дзеркальній воді. А небо над головою — чорне, з живими зірками, що рухалися, ніби дихали.

Саел стояв перед нею. Знову.

Але не в броні. Не як ворог.

Просто — чоловік. Високий. Мовчазний. Його очі — ті самі. Зелені. Ріжучі. Ніби зачіпають нерв.

— Чому ти весь час мовчиш? — спитала вона.

Він підійшов ближче. Його пальці тремтіли. І тоді вона побачила: на його грудях — шрам. Там же, де в неї горять руни.

— Бо як тільки я скажу… ти повіриш.

— І що тоді?

— Ти втратиш себе.

— Я вже втрачаю.

Він торкнувся її чола. Легко. Як подих.

Світ сну спалахнув червоним.

Армія. Внизу. Без гасел. Без вигуків. У тиші. Броня ступала по мертвій траві.

На обличчях — маски. Бронзові. Як у жриць Дзеркала. Але очей не було. Лише порожнеча. І… вогонь.

— Ти вийдеш їм назустріч? — спитала вона.

Саел не відповів. Лише простягнув їй руку.

На його долоні — уламок дзеркала.

Відображення: вона. У чорній броні. У вінці з попелу.

Ворог… чи союзниця?

---

Пробудження

Вона прокинулась від грому.

Над табором пролунав ріг. Уперше за довгі місяці. Не заклик до бою. А заклик готуватись до облоги.

На світанку Теньса принесла до її шатра стару карту. Поклала на землю. Вказала пальцем на точку в Пустощах.

— Там стара вартова вежа. Ми давно її не перевіряли. Якщо вони йдуть — то звідти.

— Я піду, — мовила Тетяна.

Харган кивнув. Елін — теж. Ледовик — підвівся, не кажучи й слова.

Теньса стиснула зап’ястя Тетяни. Її голос був жорстким, але втомленим.

— Якщо ти побачиш його знову — не дивись йому в очі. Навіть у сні. Бо тоді він згадає, як ти колись його називала. А цього вистачить, щоб він пройшов крізь усі муки, щоб дістатись тебе.

Тетяна не відповіла.

Але в глибині грудей вже звучала пісня.

Тиха. Очікувальна.
Пісня крові.