Роздiл 7.

Роздiл. 7

Дзеркало над безоднею

Повернення було недовгим, але шлях через Кістяні Пустощі змінив усіх.

Каель мовчав, стиснувши закривавлену долоню після бою. Елін — напружена, з очима, що ніби вигорали зсередини. Харган мовчав ще глухіше, ніж зазвичай. Ледовик, навпаки, тримався трохи ближче до Тетяни — не як вартовий, а як той, хто навчився слухати її подих.

Лише Теньса шепотіла імена предків — старі, хрипкі слова, наче кликала когось невидимого.

Коли табір виник за пагорбом, усі відчули — щось не так. Повітря стало щільнішим. Земля — тихішою. Світ здригався від очікування.

---

Небажані гості

Біля зовнішньої межі табору стояли троє.

Не ворожі. Не схожі на нападників. У чорних і сірих мантіях, обличчя сховані за бронзовими напівмасками. На руках — вигравірувані кола, пронизані рунами.

— Хто вони? — прошепотіла Елін.

— Ті, що не воюють зброєю, але можуть спопелити поглядом, — відповів Харган. — Жерці Чорного Дзеркала.

Попереду стояла жінка. Струнка, худа, з очима, мов у хижого птаха. Її срібне волосся було вплетене в щільний вінець.

— Ми прийшли не для війни, — промовила вона, не чекаючи на запитання. Голос — рівний, чужий. — Ми прийшли, щоб побачити Пісню. Та, що носить її, повинна вислухати нас.

— Чому саме зараз? — рикнув Харган.

— Тому що він прокинувся, — пролунала відповідь. — Саел рухається. І вона — ключ.

Усі погляди звернулися до Тетяни.

І вона ступила вперед.

Руна на її руці спалахнула — яскраво, немов крига ожила під шкірою.

---

Розмова біля вогню

Жриця Чорного Дзеркала назвалася Меай’са. Вони сіли біля вогню, навпроти жертовного кола. Жодної зброї. Жодної загрози. Але кожен жест — як виклик.

— Саел колись був твоїм, — сказала вона. — В іншому житті. В іншій Війні. Він віддав себе, щоб закрити розлом. А тепер… розлом кличе його назад.

— Він мені — ніхто, — прохрипіла Тетяна. — Я не пам’ятаю.

— Але Пісня пам’ятає. Вона в тобі. Ти — не солдат. Ти — зв’язок. Між тими, хто ще живе, і тими, хто давно вийшов за межі світу.

Тетяна підвелася. Дихання збилося. Світ навколо почав кружляти. Земля під ногами стискалась, мов серце. І голос Лаейрі, що жив у ній, прорізав тишу:

> «Біжи. Або прийми. Але пам’ятай — з цієї ночі ти станеш іншою.»

---

Пробудження Пісні

Вона вийшла за межі кола. Вітер вщух. Простір затамував подих.

І тоді — руни спалахнули.

Не лише на руці. На грудях, на шиї, по спині. Вогонь, що лився крізь шкіру, мов кров, що почала співати.

І голос вирвався сам.

Вона заспівала. Без слів. Без мови. Пісня рвалась із серця, мов жар, мов рев, мов крик із глибини. Земля довкола спалахнула мережею ліній. Полум’я жертовника здійнялося до неба, розриваючи його. У таборі всі піднялися. Мовчки. У страху. Або в благоговійному жаху.

Меай’са заплющила очі.

— Вона відкрита, — сказала вона. — Він почує. І він прийде.

---

Откровення

Коли полум’я згасло, Тетяна впала на коліна. Але залишилася при тямі.

І тоді — бачення. Яскраве. Ніби лезо в лоб:

Саел. Стоїть у залі, сповненій тіней. Дивиться у дзеркало. А в ньому — вона. Він торкається скла.

> «Ти — вогонь. Я — попіл. Ми не можемо бути порізно. Але якщо зійдемося — світ знову впаде.»

Вона хотіла закричати. Але не могла. Лише одне шепотілося всередині:

Чому… це так знайомо? Чому… частина мене тягнеться до нього?

---

Кінець розділу

Коли Тетяна отямилась, довкола неї вже стояли Харган, Елін, Каель.

Теньса тримала її за руку.

— Пісня вийшла назовні, — мовила вона. — Надто рано. Тепер кожен мисливець почує її.

— І він?..

— І він.
Тепер тебе шукають — не як жінку. Як вогонь, що колись знищив богів.