Роздiл 6.

Розділ 6

Артеріум

Сам відсвіт світанку не змінював небо. Воно залишалося бляклим.
Без золотого, без рожевого, без синіх ліній.
Лише тьмяне покривало, схоже на світло, що пройшло крізь попіл.

Біля шатра Першої Крові зібралися п’ятеро.
Теньса — ще кульгаюча, але з поглядом, мов клинок.
Дівчинка-лучниця Елін із короткими світлими косами.
Мовчазний воїн Харган — тепер трохи схиляв голову перед Тетяною.
Юний провідник Каель.
І новачок — Ледовик, чоловік із обличчям, ніби висіченим із мармуру, увесь у знаках клану Хранителів Дзеркал.

— Ми йдемо до джерела, — сказала Теньса, зав’язуючи мішечок із травами. — У саме серце Кістяних Пустошей. Туди, де кров злилася з Піснею. І де душа твоєї попередниці залишила якір.

— Що я маю знайти? — спитала Тетяна.

— Себе. Або смерть. Вони там — поруч.

---

Кістяні Пустоші

Місцевість, до якої вони дістались на третій день шляху, була… неживою.
Не мертвою — саме неживою.

Камінь тут був білим, як кістка, а трава — прозорою, немов скло.
Вітер звучав, як дихання, і ночами під ногами дзвеніло ехо — ніби хтось шкребся під землею.

— Це поле Останнього Прориву, — тихо мовив Каель. — Тут Лаейрі відкрила врата. І закрила їх власною кров’ю.

Тетяна мовчала. Але всередині все співало.
Чим ближче вони наближались, тим чіткіше відчувалося биття — не серця, а самого світу.
Ніби земля відповідала на її присутність.

---

Артеріум

Коли вони досягли центру пустки, стало ясно — вони не перші.
Уламки прапорів. Зламані списи. Свіжі сліди.
Хтось уже шукав те, що тут покоїлося.

В самому центрі кола, оточеного аркоподібними ребрами, стояв камінь — почорнілий від часу.
На ньому — кров. Засохла. Дуже стара. Але вона світилася зсередини, ніби досі була живою.

— Це місце зветься Артеріум, — сказала Теньса. — Воно — серце.
Усі, хто носить Знак, чують поклик звідси.

Тетяна підійшла ближче.
З кожною секундою світ тремтів сильніше. Руна на її руці спалахнула — і вся земля спалахнула у відповідь.
Тонка мережа ліній розійшлася від каменя в усі боки.

— Доторкнись, — прошепотіла Теньса. — Але будь готова.
Лаейрі… може бути не рада.

---

Всередині Артеріуму

Дотик був, як падіння.
Вона не падала тілом — лише розумом.

Порожнеча. І голос.

> «Ти прийшла. Запізно. Але прийшла. Хотіла забути? Хотіла залишитися солдатом? А ти — корінь війни.»

Темрява обернулася світлом.

Перед нею знову стояла Лаейрі.
Але вже без обладунків. Без величі.
З раною на грудях і очима, повними втоми.

— Я не ти, — прошепотіла Тетяна.

— Але ти носиш мене. А я — частина твого клинка. Ми не можемо бути окремо.

> «Він повертається. Той, кого ти бачила. Той, кого я… кохала.
Він пішов у темряву. Не заради влади. А заради мене.
Щоб зупинити прокляття.»

— Хто він?

> «Той, хто знає твоє ім’я краще, ніж ти.
Той, хто одного дня вб’є тебе — якщо ти не згадаєш його вчасно.»

Образ зник.

Світ знову став тілом, камінням, кров’ю.

---

Засідка

Коли Тетяна відкрила очі — земля вже тремтіла.

Каель кричав. Елін натягувала тятиву.
Із тіней виривалися фанатики — закутані в сірі одежі, обличчя приховані, руки — в кайданах.
Жерці Дзеркального Круга. Мисливці на Носіїв Знаку.

— ПІСНЯ НЕ МАЄ ПОВЕРНУТИСЯ! — вигукнув один, кидаючись на Харгана.

Тетяна вихопила меч.
Він заспівав сам — наче впізнав ворога.

Мить.
Удар.
Руна.
Світло.
Один із ворогів упав — розчинився, ніби його спалила сама пам’ять.

Ледовик бився, як звір. Харган закрив Елін. Каель побіг по допомогу.

Але один із ворогів — високий, в срібних ланцюгах — знав її ім’я.

— Тетяно Судьби, — прошипів він. — Я бачив тебе у відображенні.
Ти — та, кого шукає він.

— Хто «він»?

— Падший. Його звати Саел Вічний Попіл.
І ти — його замкнене коло.

Він кинув у неї кинджал.
На руків’ї — Знак.
Але обернений.

Тетяна перехопила кинджал. І в ту ж мить відчула іншу пісню — холодну, тьмяну, але знайому.

> «Ти і він — дві сторони одного зламу.
Одне з вас стане Вратами. Друге — Ключем.»

---

Після бою

Сутичка закінчилася. Табір був врятований.
Жерці втекли, залишивши по собі лише попіл і тіні.

Тетяна стояла біля каменя.
У руці — кинджал ворога.
Всередині — гул.

— Це був лише перший крок, — мовила Теньса. — Ти відчула Артеріум.
Тепер — починається полювання.
На тебе.
І за тобою.