Роздiл 5.

Розділ 5

Ніч у таборі Ран’Каар

Ніч у таборі Ран’Каар була тишею перед бурею.
Ні зірок. Ні місяця. Лише чорне небо, в якому ніби хтось дихав — повільно, важко, крізь віки.

Вогні згасали один за одним. Але Тетяна не спала.
Пісня в ній не замовкала — навпаки, співала.
Тихо, ледь чутно, мов стара колискова, проспівана голосом, якого вже не існує.

Вона лежала в одному з кругових наметів біля згаслого вогнища. Запах трав змішувався з димом і смолою. Тіло нило після поєдинку, але серце не знаходило спокою.
І коли вона заплющила очі — провал стався миттєво.

---

…Сон. Або спогад. Або пам’ять чужої душі.

Величезна рівнина, розірвана світлом. Десятки тисяч воїнів стояли, затамувавши подих. Золоті обладунки блищали на плечах, мечі — співали в унісон. Прапори, підхоплені вітром, не мали символів — лише руни, що палали крізь тканину.

Попереду — жінка. Висока. В обладунках, витесаних, як скеля. Волосся кольору випаленої міді зібране у вузол. У руці — меч, посічений уздовж леза, немов бачив усе.
Лаейрі.

Але очі…

Тетяна бачила в тих очах себе.

І раптом усе змінилося.

Небо почорніло. Із розлому на краю горизонту вирвалося щось.
Хвиля темряви, за якою прийшли… сутності.
Не демони. Не звірі. Вони були схожі на людей, але тіла — зібрані з порожнечі. Їхні обличчя були чужими… і водночас знайомими.

Один із них…

Він дивився прямо на неї.

Високий. У чорній броні, прикрашеній гладким камінням — мов застиглі сльози. Обличчя — відкрите, занадто красиве, занадто бездоганне.
Але очі…

Зелені. Пекучі. Живі.

> «Я знайду тебе знову… навіть якщо ти будеш іншою. Навіть якщо забудеш мене.»

Тетяна застигла.

Він підійшов до Лаейрі, тримаючи в руці меч, що співав — так само, як її. Їхні леза зустрілися.
Світ тріснув.
Небо обвалилось.
Пісня урвалася на півслові.

---

Пробудження

Вона сіла різко, мов виринула з глибини. В обличчя вдарив холод. Намету — порожній. Вогнище давно згасло.

Назовні ще ніч. Але не тиша.

Пісня Крові звучала гучніше.
І десь зі сходу, далеко за межами табору, линув низький гул. Мов барабани.
Або — щось прадавнє поворухнулося уві сні.

Вона піднялася. Руна на руці горіла, як відкрита рана.

> «Ти бачила його,» — прошепотів голос усередині. — «Ти знала його. Колись. До кінця світу. Він — твоє дзеркало. І твоя смерть.»

— Хто він?

> «Падший. Зраджений. Той, хто кохав. І вбивця світів. Усе в одному.»

Тетяна вийшла з намету. На обрії — світло. Але це не було сонце. Це був вогонь, що підіймався над прадавніми пагорбами.

І над табором Ран’Каар знову спалахнув вівтар — сам, без дотику.

Стара Теньса вже стояла там, у вогняному світлі, дивлячись на неї.

— Ти бачила? — спитала вона.

Тетяна кивнула.

— Тоді май на увазі: давні знамення повертаються.
Цієї ночі прокинувся ще хтось.
Хтось, хто пам’ятав твою Пісню.