Роздiл 4.

Розділ 4.

 Випробування клинка

Ранку в цих землях не бувало. Лише туман розсіювався, оголюючи мертві дерева й башти, з’їдені часом, що стирчали з пагорбів, мов кістки велетнів. Шлях до клану Ран’Каар, за словами старої, мав бути коротким. Але навіть вона не поспішала. Гілки лісу схилялися низько, ніби прислухалися до кожного кроку. Світ навколо спостерігав.

Тетяна йшла в середині групи. Не першою, не останньою. Але всі — навіть мовчазний воїн — тепер трималися трохи позаду. Вона відчувала це. Їхній погляд. Їхнє очікування. Їхній страх.

— Ти не перша, хто ніс Мітку, — раптом сказав хлопець. — Але ти — перша, хто пережив її народження.

Вона не відповіла. Що сказати? Що всередині неї пульсує інше свідомість? Що долоня палає, коли вона злиться? Що меч сам веде її в бою?

Їхній шлях завершився на схилі урвища.

Внизу, в кам’яній чаші, розкинувся табір Ран’Каар. Намет із шкіри та кісток, вогнища, вівтар, укритий попелом. Стіни — не з каменю, а з напівзанурених у землю уламків металу. Наче тут колись розбився… корабель.

Сотні людей. Усі озброєні. Усі — в обладунках із особистими знаками. Тут жила не армія. Тут жив народ війни.

Вони спустилися.

---

— Стій! — пролунав голос із майданчика. Його власник вийшов уперед, мов скеля. Широкоплечий, із грубим обличчям і довгою чорною косою. Обладунок із зубчастими вставками, меч із двома лезами. Він був лідером воїнів. І в його очах було зневажання.

— Ти ведеш до нас скверну, Теньсо? — звернувся він до старої. — Чи знову вирішила співати пісні богів?

— Вона пережила Пробудження. І Пісня відгукнулася, — рівно відповіла стара. — Вона чужа. Вона пахне іншим світом. Але хай доведе, що гідна.

Усі погляди звернулись до Тетяни.

— І як я маю це довести? — хрипко спитала вона.

— Бій. Один на один. Зі мною. На попелі, перед вівтарем. Якщо виживеш — ми вислухаємо. Якщо загинеш — ти лише порожній посуд.

---

Майданчик біля вівтаря. Поєдинок

Туман розступився, коли вони вийшли у коло. Під ногами — випалений камінь. На краю — вівтар, укритий попелом і рунами. Повітря пахло залізом і кров’ю.

— Моє ім’я — Харган Ран’Каар. Я спадкоємець крові клинка. А ти — ніхто, — прошипів він. — Але ти торкнулася Пісні. Я маю знати — випадково чи ні.

Він атакував першим.

Його клинки були швидкими. Але Тетяна не здригнулася. Вона ковзнула убік, вклавши в рух усю вивчену в іншому світі техніку. Бойова стійка, ближня дистанція. Вона заблокувала перший удар — ледь-ледь. Другий — майже зачепив щоку.

Він сміявся:

— Ти тримаєш меч, ніби молишся, а не б’єшся!

І тоді руна спалахнула.

Меч у її руці став легшим. Час — уповільнився. Вона бачила, як його тіло рухається — трохи повільніше, ніж раніше. Бачила розрив у захисті.

І вдарила.

Меч ковзнув по його обладунку, залишивши палаючий шрам. Харган відступив, приголомшений. Потім заричав — і вдарив у відповідь. Лезо розсікло повітря біля її вуха.

Тетяна підвелася, зціпивши зуби.

Всередині — пульс. Жар.

> «Дозволь мені. Пусти кров. Я покажу, як ми вмирали… і перемагали.»

Ні. Вона — сама. Це її бій.

Вона зробила крок. Потім ще. Раз — два — три.

І вдарила.

Прямо в нагрудник. Руна спалахнула багряним світлом, і сила пішла в клинок. Меч увійшов — не в плоть, а в пам’ять. У саму тканину його волі. Харган похитнувся. Упав на коліно. Тетяна не добивала.

— Досить, — сказала вона, відступаючи.

Він поглянув на неї знизу вгору. І раптом… вклонився.

— Тепер ти… не ніхто. Ти — Перша Кров.

Табір загув. Хтось підніс смолоскип. Хтось став навколішки. Полум’я на вівтарі — спалахнуло само.

---

Тетяна стояла, важко дихаючи, з мечем у крові. А всередині лунав голос:

> «Вони визнали тебе. Але це — лише початок. Справжні вороги не носять обладунків. І не говорять уголос.»