Роздiл 3.

Розділ 3

Храм Попелу

Стежка вела вздовж залишків прадавнього тракту, ніби випаленого в землі полум’ям. Каміння під ногами було чорне, як сажа, й хрустіло з кожним кроком. У небі не було птахів. Ні хмар, ні сонця — тільки сіре сяйво, наче сам повітря давно втомився світити.

Йшли мовчки.

Попереду — згорблена під важким плащем стара, що шепотіла собі під ніс імена, давні, як пил. Поруч із Тетяною йшов хлопчик — мовчазний, уважний, не зводив очей з її руки. Тієї самої, де руни вже не палали, а пульсували, наче дихали. Позаду — дівчина з луком і той, кого вона подумки називала Воїн із погаслими очима.

— Цей шлях зветься Стежкою Відкинених, — нарешті озвалася стара. — Нею йшли ті, хто колись почув поклик богів. Але повернулися... одиниці.

— А решта?

— Стали землею. Або пам’яттю. Або ще гірше.

Тетяна не ставила зайвих питань. Світ шепотів під шкірою. Уламки чужих спогадів — не зовсім її, не зовсім чужі — проблискували в голові. У погляді хлопчика вона бачила страх. І надію. І це злило її. Вона нічого нікому не обіцяла. Але навколо, з кожним подихом, щось нашіптувало: "стань", "пригадай", "поведи".

---

Коли попереду з’явилися руїни храму, її охопило відчуття глухої порожнечі — ніби вона ступила у могилу, забуту століттями.

Останній Храм був велетенським, попри руйнування. Стіни — з білого каменю, вкриті попелом. Колони — повалені, але не зламані. У центрі — круглий майдан, над яким вився слабкий, ледь помітний ореол світла. Наче там усе ще тліла пам’ять.

— Тут падали ті, хто намагався стати голосом богів, — сказала стара. — Тут вирішувалося, чиє ім’я залишиться в Пісні.

Тетяна підійшла ближче.

На стінах — знаки, барельєфи. Постаті з мечами, списами, з долонями, з яких текла кров у чаші. Серед них — обличчя. Її. Не повністю, але риси, вилиці, нахил голови, вираз.

Неможливо.

— Це… хто?

— Лаейрі. Та, чиє тіло ти носиш. Перша з останніх. Вона чекала на тебе. І, можливо… створила тебе.

Тетяна здригнулась. Створила? Вона згадала перше пробудження — голос, поклик, вибух сили в грудях. Тоді вона вважала це збігом. А зараз… здавалося, все було частиною чиєїсь волі.

— Ти носиш знак Вічної Січі, — мовила стара. — Печатку, що вказує: ти — одна з тих, через кого може звучати Пісня. Але твоя Пісня — жива. Це рідкість. І небезпека.

Тетяна відчула печіння в грудях. Легке, але вперте. Серце ніби не хотіло мовчати.

— Я не збираюсь бути нічиєю обраницею, — глухо промовила вона. — Я — солдат. Не жриця. Не пророчиця.

— А якщо твоя війна більша, ніж тобі здається? — тихо спитав Воїн. — А якщо ти не можеш піти, бо ти — останній солдат загиблого світу?

Тиша.

І тоді пролунав голос. Чіткий. Холодний. Жіночий. Не її.

> «Ти боїшся. І правильно. Бійся. Бо попереду не буде ворогів, що стріляють. Попереду — ті, хто співатиме про твою кров… перш ніж її проллють.»

Тетяна зойкнула й схопилася за голову.

— Вона прокинулася, — прошепотіла стара. — Лаейрі заговорила. Вона жива в тобі. Ти носиш дві душі.

---

Пізніше, біля вогнища, коли всі поснули — всі, крім неї — Тетяна сиділа, стиснувши меч. Руна на її руці знову світилась. І з цього світла на піску зʼявлялися знаки. Вони писалися самі.

Їх неможливо було розшифрувати. Але вона знала напевно:
Пісня Крові звучала.
І вона — її голос.