Роздiл 2.

Розділ 2. 

Мітка Вічної Січи

Шлях вів її вниз — кам’янистими схилами, де уламки колон обплели терни, а давні стіни тягнулися до неба, мов сліпі руки. Сонце тут було бліде, як вицвіла згадка. Воно не гріло. Воно дивилося.

Тетяна йшла обережно, притискаючи важкий меч до стегна. Руки ще пам’ятали автомат, бронежилет, рацію — усе, що тепер було безглуздим. Тут їй доведеться вчитись знову. Або померти. Можливо, цього разу — по-справжньому.

Вона дісталася зруйнованого мосту — велетенського, наче створеного для гігантів. Кам’яні дракони лежали в грязюці, їхні очі дивилися в землю, порожні й мертві. Під ногами — попіл і порох. Десь у далині шуміла вода, а над обрієм кружляли чорні птахи.

І тільки коли вона переступила тріщину в камені, відчула погляд.

З тіні вийшла постать.

Хлопець. Не старший за чотирнадцять. Брудний, у подертому плащі, з коротким списом. Він дивився на неї, як на привида. Або на чудовисько. Його губи здригнулися, але він не відступив.

— У тебе... мітка, — його голос звучав, наче стара тріщина в скелі. — Ти одна з них?

— З кого?

Він не відповів. За його спиною почулися кроки — ще троє. Один у пом’ятій броні. Дівчина з закіптюженим луком. Старенька з кісткою в волоссі. У кожного — погляд загнаного звіра.

— Вона відмічена, — прошепотіла старенька. — Проклята. Жриці спалять її на зорі.

— Я не з ваших, — твердо сказала Тетяна. — Я не ворог. Я просто...

Вона запнулася. Що сказати? "Я потрапила сюди випадково"? Хто повірить?

— Ти пахнеш смертю, — озвався воїн. Його рука лягла на руків’я меча. — У тобі співає кров. Такої крові я не відчував з часів Вічної Січи.

Ці слова відлунали в її голові. Вічна Січа. Вони знали це. Це слово було важливим.

— Я несу не війну, — повільно промовила вона. — Але хто прийде до мене зі зброєю — піде з болем.

І саме в цей момент з-за руїн пролунав рик.

Низький. Глухий. Наче горло звіра було з каменю. Люди напружились. Старенька впала на коліна. Хлопець зблід.

— Сквернородний... — прошепотіла лучниця. — Він прийшов.

З-за уламків вийшло Щось. Тіло, складене з кісток і туману. Очі — дві краплі ртуті. Роги. Темрява, що сочилася зі швів плоті. Воно йшло, мов мисливець, що готується до стрибка.

І дивилося просто на Тетяну.

Вона вихопила меч. Рука діяла сама, як на полі бою. Коліна пружинили. Дихання — рівне. Секунда. Дві.

Створа кинулася.

Вона відскочила вбік, і лезо просвистіло повз повітря. Тварюка була швидкою — надто швидкою. Вона майже не відчувала ваги свого тіла, але м’язи слухалися ідеально. Майже… надто ідеально.

Руна на її руці спалахнула.

Світ на мить потемнів. Вона змахнула мечем — і з леза вирвався півмісяць крові — рідке сяйво, що вдарило в груди потворі. Та зашипіла, захиталася… і закричала так, що птахи попадали з неба.

Хлопець затулив вуха. Дівчина впала навколішки. Старенька ж дивилася з благоговінням.

— Пісня прокинулась… — прошепотіла вона. — Вона говорить через неї.

Тетяна зробила крок уперед. Другий змах. Темрява розсіклася. Створа впала на землю, перетворившись на попіл. Але десь у глибині — щось шепотіло. Вона чула це.

«Ти покликала мене. Я тепер поруч.»

Вона підвелася, важко дихаючи, не вірячи, що змогла. Руна поволі згасла. Меч — тремтів. Чи, може, це її руки?

— Хто ти, воїтелько? — прошепотіла лучниця, підіймаючись. — Ти не з нашого світу. Але носиш його слід.

— Я Тетяна. Солдат. Не богиня. І якщо ви хочете жити — ведіть мене туди, де є відповіді.

Старенька схилила голову.

— Тоді ходімо, Перша Кров. Тобі слід побачити рештки Останнього Храму. Там зберігаються імена, що вціліли. Можливо, серед них — і твоє.