Роздiл 1.

Роздiл 1.

Пролог

Остання операція

Тетяна Долі не вірила у прикмети, але ранок, що почався з порваного ременя бронежилета та заглохлого генератора на базі, нічого доброго не віщував. У штабі казали, що операція «Дзеркальний рубіж» — звичайне зачищення. Легка робота. Занадто легка для тих, хто знав ціну фразі:
«Про всяк випадок візьміть боєкомплект підвищеної щільності».

— Ти знову не спала, Таню, — пробурмотів майор Шершньов, кидаючи на неї занепокоєний погляд.
— Я і так сплю на три години більше, ніж мертві, — вишкірилась вона, перевіряючи фіксатори на броні. — Ходімо. Нам показали горище пекельної кухні — час зазирнути туди.

Вони крокували коридором у глиб дослідницького комплексу, захованого під тайгою. Проєкт був секретний, майже міфічний: тут щось розкопували. Щось давнє. Щось інородне. Кілька років тому — об'єкт повністю законсервували. Але два дні тому — надійшов сигнал лиха з ознаками енергетичного сплеску.

Їх відправили як групу зачистки. Але насправді — вони були наживкою.

За двадцять хвилин пекло зійшло на землю.

Спершу — звук. Вереск, ніби рветься тканина світу. Потім — світло. Засліплююче, нереальне. Викривлені фігури. Силуети, що йшли крізь повітря, немов по воді. Радіозв’язок захлинувся криками. Метал плавився, наче в кислоті.

— Назад! ВСІ НАЗАД! — Тетяна виштовхнула останнього солдата за межі камери. — Шершньов, виходь!

Він не встиг.
Ударна хвиля збила його з ніг, затягла всередину.
А потім — темрява. Густа, липка. Жива.

Тетяна встигла зірвати чеку і кинути гранату. І лише тоді, коли підлога пішла тріщинами, вона побачила світло — не від вибуху, а від чогось іншого.
Сяючого.
Покликуючого.
М’якого, як спогад про дитинство і літо.

Воно її поглинуло.

Пробудження

Вона отямилася від холоду.

Не морозного — а порожнього, наче тіло більше не належало їй. Легені не дихали. Серце — не билося. Але вона чула. Скрегіт. Гул. Бій барабанів. Жіночий голос, що вигукував накази чужою, ритмічною мовою.

— Поверніть її до життя. Негайно. Вона нам потрібна. Навіть мертва.

Крізь мутну пелену Тетяна відчула, як тіло сіпається.
Як кістки змінюють форму.
Як нутрощі підлаштовуються.
Хтось вливав у неї силу — крижану і люту, немов полум’я з льоду.

А потім — вдих. Різкий. І кашель, як вибух.

Тетяна сіла, наче її підкинуло. Світ хитався, мов після контузії. В обличчя бив гарячий вітер. Над головою — небо кольору попелу. Вдалині — руїни. Палаючі стяги. Озброєні постаті в обладунках — не з її часу.

— Вона жива, пані, — пролунав голос поруч. — Вона відкрила Пісню Крові.
— Тоді… — жінка в сірому, з очима кольору розплавленого золота, схилилася до неї, — слухай мене, Воїтелько. Ти прийняла кров богів. Ти — остання надія цього світу. Або його прокляття.

Тетяна захрипіла, піднялася на коліно, дивлячись у чуже, давнє небо.

— Що за… біса тут відбувається?

---

Тетяна стояла, хитка, немов дерево після буревію. Земля під ногами була суха, потріскана, як стара шкіра. Пахло попелом. І кров’ю. Не свіжою — давньою, в’їденою в саму тканину світу.

Поруч спалахнули факели, й вона розрізнила постаті.

Обладунки. Старі, понищені, але зібрані добротно. На щитах — герби, ніби вирізані болем. Люди? Ні. Не зовсім.

Високі. Надто статні. Риси — надто чіткі, надто правильні. Волосся — як золота дріт, очі — темні, без білків. Деякі з них були гарні, мов статуї, але холодні, як камінь. Інші — з поламаними обличчями, зрощеними з масками. Кожен — шматок забутої історії.

— Що за чортівня… — пробурмотіла вона, прикладаючи руку до грудей. Рани… не було. Навіть синця. Але тіло — не її.

Вона подивилась вниз.

На ній були обладунки. Дивні. Схожі на латні, але підігнані ідеально. На правому передпліччі — знаки, випалені в шкірі. Тонкі, ламкі лінії, що пульсували світлом. Як вени, що світяться зсередини.

«Це не я...» — промайнуло в голові. — «Але це моє.»

— Ти у тілі Воїтельки Лаейрі. Вона віддала його, щоб ти змогла пройти Скрізь, — озвався жіночий голос.

Він був м’який, мов шовк, але з прихованим металом. Та сама жінка, що стояла вище за всіх — з очима кольору сонячного клинка. Вона не мала зброї. Їй вона була не потрібна.

— Хто ви… і що зробили зі мною? — Тетяна стиснула зуби. Голос хрипів, але звучав твердо. — Це полон?

— Ні. Це — Доля. — Жінка підійшла ближче. Її мантія тяглася по землі, ніби попіл сам шепотів їй під ноги. — Ми тебе не брали. Ми тебе викликали. Через Пісню. Ти відповіла.

— Я вас не кликала!

— Але ти… чула поклик. Ти йшла на смерть. Ти принесла її із собою. І, як колись, була обрана.

Усередині щось стиснулося.

Поклик.
Він не був звуком. Не думкою. Відчуттям. Пульсом. Наче під шкірою дихало щось інше. Глибше. Давніше. Сильніше.

— Ви помилилися. Я солдат, не пророк. Я — не ваша обрана. — Вона зробила крок назад — ноги тремтіли. — Мені треба повернутися. Там залишилися мої люди.

— Вони… залишилися. Але ти — ні. — Жінка нахилилася, і їхні погляди зустрілися. — Цей світ помирає. Його кістки — руїни богів. Його плоть — обпалені поля. Його кров — це ти.

Із-за її спини вийшли ще двоє. Один — у бойовому обладунку з загостреним шоломом, інший — у балахоні з ланцюгами на плечах. Їхні обличчя були сховані, але від них віяло силою.

— Чого ви від мене хочете? — Тетяна напружилась. Інстинкт, вихований роками служби, волав: небезпека.

— Щоб ти вижила. А потім — повела. Бо ті, хто пам’ятають богів, не можуть торкатися цього світу. Ми — лише тіні. А ти — живе полум’я.

Слова здавалися безумними. Дикими. Але тіло відгукувалося. Сила, яку вона відчувала, була реальною. Земля під її ногами, здавалося, відлунювала її кроки.

Цей світ… знав її. Чекав.

І хтось усередині неї — не голос, не думка, а слабкий відгомін пам’яті — прошепотів:

«Твоє ім’я тепер — Перша Кров. Ти не втечеш.»