Кров без запаху

1861р. 5 травня. День Великомученеці Ірини Македонської.

Мене звати Лука, і я завжди вважав себе людиною освіченою. Тож коли мене направили в бараболинський повіт допомагати місцевому старості, я подумав: ну що ж, світ треба окультурювати, а починати можна й із глухого села, де, казали, навіть підпис у старости — то «гак і хвіст собачий».

Село називалося Мокляки. Назва мені одразу не сподобалась. У Мокляках, життя видавалось якось одразу сумним і захаращеним. Та вже як їхати — то їхати.

На в’їзді мене зустрів сам староста. Я чекав побачити щось кшталту древнього дядька з вузлуватою палицею й темним поглядом, а отримав... ну, певно, саме те, що й мав отримати.

— Лука, кажеш? — запитав він, оглянувши мене від чобіт до шапки. — Бачу, молодий, а очі вже змучені. Це добре.

— Чим же?.. — не втримався я.

— Значить, багато дивишся, менше говориш. З такими легше працювати.

Він був років п’ятдесяти, плечистий, з тією особливою втомленою прямотою, що буває у людей, котрі бачили більше, ніж хотіли б згадувати. Звали його Трохим.

— Тут у нас ярмарок через два дні, — сказав староста, поки ми йшли до його хати. — Народу буде, як мух на меду. А де мухи — там і те, що летить на мух. Розумієш?

— Ви натякаєте на злодіїв?

— Я натякаю, що не люблю натякати, — буркнув він. — Прямо кажу: непевний люд приб’ється. Уже й прибився: француз якийсь, пан із панів таких, що на себе не дивляться, тільки на інших. І швед купець, ніби добрий, але занадто ввічливий, аж липне.

Я мовчки кивнув.

— А тепер ти, — кинув Трохим. — Звідки, чого вчився, чого приїхав?

— Мене направили на допомогу вам, — відповів я. — Щоб вести записи, розгляди, інвентарі...

— Ясно, — зітхнув староста. — Був у мене вже один такий. Писав красиво, але по суті — як пальцем по воді. Гаразд, будеш ночувати в мене. Вдень покажу село, розкажу, хто тут хто.

Його хата була звичайною старостинською хатою, але надзвичайно чистою. Ні, не охайною — а саме вистежено чистою. Все стояло на своїх місцях, наче він міг розповісти історію кожного глека.

Я лише встиг зняти кожух, як Трохим уже казав:

— Ти не думай, що тут усе просто. У нас земля стара, болота старіші, а ліси — то взагалі дідько їх зна, коли коріння пустили. Люди тут віками жили, і кожен щось чув, щось знав... але не казав. Бо так безпечніше.

— Ви, здається, натякаєте на щось конкретне, — сказав я.

— А от і ні, — відповів він і хмикнув. — Просто люблю, коли нові люди знають, що темрява — це не тільки відсутність світла.

Це було сказано так спокійно, що мені стало незручно. Я, хоч і дяк, хоч і читав про нечисть у старих книгах, ніколи не думав, що хтось може говорити про таке як про погоду.

Перше, що я мав би зрозуміти: Трохим говорив про речі так, неначе вже бачив їх. І, можливо, не раз.

Та тоді я цього не збагнув.

Уночі я довго не міг заснути. Чув, як за вікном потріскує гілля, як вітер стукає в стріху. Думав, що то просто нове місце діє на мене. Та в якийсь момент мені здалося, що хтось стоїть біля хати. Мовчить. Дихає.

Я перевернувся на другий бік і вирішив не думати дурниць.

Але не спалося.

Перед ранком, коли я нарешті задрімав, мене розбудив стукіт у двері й коротке, різке:

— Лука! Вставай, робота.

— То ви, Лука? — буркнув він. — Думав, може хоч писар уміє не тупцяти босим ходом по двору, коли десь людину ріжуть.

— Я... я почув... — проковтнув слину. — Хто кричав?

— Крик був від Бондаришиних, — відповів він і махнув головою в бік сусіднього двору. — Пішли, подивимось. Бери бумагу, перо та чорнила. Ну ж бо! Щось лихе сталось.

Мені стало холодно. І не лише від роси під ногами.

Ми пішли до хати. Двері вже розчинені, вікна — темні, як очі покійника. В сінях стояла мати, закутана в хустку так, що видно було тільки блиск її диких, наляканих очей.

— Вона сама вийшла... сама, — шепотіла вона. — Каже, що міряла вінок... та й вийшла... а тоді... оце...

Трохим тихенько відсунув матір — не грубо, а так, як людина, що не звикла питати дозволу в ситуації, де рахуються хвилини. Він зайшов у комору, де на лаві лежало тіло.

Марина – донька померлої. Тобто Марина та хто померла...

Марина лажала на холодній нічній землі. Якби не неприродна блідість, можна було подумати, що спить. На шиї — дві маленькі темні точки, як від шпильки... але шкіра навколо них була синюшна, натягнута, мов пергамент.

Я помітив:

— Вона... ніби зовсім без крові.

— А ви думали, я вас серед ночі заради романтики кличу? — хмикнув Трохим. — Упир. Сто відсотків. Тільки от питання — який.

— Ви... впевнені? А чому не вовк? — спитав я вже розуміючи, що ніякий вовк не залишить свою здобич цілою.