11-14

Акт одинадцятий

Ніч наче минула спокійно. Лише собаки звично гавкали в бік хащі, а далеко за північ долинало вовче виття — то вовк завивав на місяць.

Василь Бокоч ще й не встиг як слід протерти заспані очі, як сполошився його пес. Гавкав так, наче самий вовк у двір прийшов.

Василь недовго думаючи схопив топірець, що висів на цвяху в сінях, і вискочив на двір. Пройшовся вздовж городини. Подумав, що, може, якийсь дикун пробрався. Але городина була неушкоджена. Усе ціле. Смерекові рудини, з яких була сколочена городина, ще були нові.

Аж раптом помітив, що за дроварнею щось наче хитнулося. Підбіг туди, а там — Маріка Фозекошка.

— Ти що тут робиш, здодійко?

— Я… Дрова. Треба ми наручень дрів. У мене закінчилися, — мовила та, невпевнено запинаючись.

Василь одразу пригадав, що казав старий Мафтей. Що вона дізнається, хто завдав їй збитку, і обов'язково прийде, аби понести бодай тріску з двору. І що не можна їй цього дозволити.

— Пішла звідси, відьмо стара, поки я тя оцим не огрів! — замахнувся Василь топірцем.

Фозекошка аж скорчилася. Кинула дрова й побігла геть.

Акт дванадцятий

Фозекошка втекла, і в господарстві Василя все наче поверталося до звичної рутини.

Жона Василева, Гафія, взялася доїти корову й чи не вперше за останній час надоїла ціле велике відро молока. І сусідка Морґіта Ковачка файно надоїла того ранку. Хоч її корова була тільна, і строк мав зійти вже незабаром.

Того ранку і коти, й пси отримали додаткові порції молока. Ґазди розщедрилися не на сміх через такий успіх.

Та коли вже треба було випускати худобу на пашу, Морґіта Ковачка стривожено скрикнула, що її корова б'є ногами. Здається, мала от-от передчасно отелитися. Тож у череду її не пустила.

Акт тринадцятий

Не встигла череда вийти за село, як Морґіта Ковачка знову скрикнула:

— Не добре! Допоможіть!

Василь першим кинувся на допомогу. Коли зайшов до хліва сусідки, то спочатку й не знав, за що хапатися: чи Морґіту рятувати, чи її корову. Морґіта Ковачка була така женщіна — годна. У самої груди були ги балони. То він на мить і розгубився.

— Теля застрягло, — сказала вона. — Поможи тягнути!

— Воно йде не тим боком, — зауважив Василь. — Його треба розвернути. Несіть, Морґіто, олії, хоч літру, і великий рушник.

Морґіта побігла за рушником та олією. Благо, рушників тканих у неї було вдосталь, як і соняшникової олії. Її чоловік Іван уже четверте літо підряд ходив на заробітки — десь аж під Полтаву. Звідти зерна всякого привозив, соняшнику.

Принесла вона олію й рушник. Василь вилив майже всю олію в корову, закотив рукави й почав розвертати теля. Намучився сам, та й корову добряче намучив. У тієї аж сльози текли.

З бідою пополам йому вдалося розвернути знесилене теля. Корова важко дихала. Залишилося тільки тягти.

Василь із Морґітою взялися тягнути теля — і за ноги, і за шию. Руки зісковзували, доводилося братися за рушник. Обв'язували ним шию й тягли.

Нарешті прийшла й Гафія, Василева жона. Тепер тягли вже втрьох. Знесилена корова аж хрипіла. Зрештою, витягли вони теля. Не живе.

Останній акт

Змучений Василь виніс мертве теля, загорнуте в рушник, і закопав його на задньому дворі Морґіти Ковачки, біля старої сливи. Рушник вирішили не забирати. Раз таке сталося — пішло теля, най і рушник іде. Ще не вистачало, аби за ним біда потягнулася.

Але того вечора спокою в селі не було.

Поланя Ороска вирішила сказати Маріці Фозекошці кілька добрих слів. Із мотикою в руках вона подалася до її хати. Та на крик ніхто не відгукнувся. Маріка не виходила. Подейкували, що її взагалі від учора ніхто не бачив.

Коли зібралося кілька людей, вирішили зайти до хижі. Двері були зачинені нещільно. Хтось обережно штовхнув їх, і вони зі скрипом відчинилися.

Те, що люди побачили всередині, було страшніше за все, що трапилося досі.

Маріка Фозекошка заплуталася у власній кросні. Натягнуті мотузки обплутали її тіло так міцно, що аж поврізалися в нього. Вона лежала серед дерев'яних перекладин і ниток, наче сама стала частиною того моторошного плетива.

А відра, що стояли під кросною, були вже залиті зовсім не молоком.