4-7

Акт четвертий

Ранок у Глибокому Потоці розпочався ні світ ні зоря — з першими півнями. Ще було темно, коли косарі вже швіткали й гриміли точилками по лезах кіс. «Чим раніше встанеш — тим більше урвеш», — говорили в народі. Або ж: «Коси, коса, поки роса».

Коли яскраве сонячне проміння вже торкалося гірських пагорбів, знову почулося мукання корів, яких вигонили на пашу. Йому вторили вигуки чередаря та дзенькіт звіночків. Їх вішали на найнепокірніших корів, які полюбляли відбиватися від череди й тікати в лісові хащі. І тільки завдяки дзвінкому голосу звіночків можна було відшукати втікачок серед густих заростей.

Чим далі вулицею, тим більшою ставала череда. І вже коли минали крайні хати, почулися крики й лемент. Поланя Ороска й Василь Бокоч перестріли Маріку Фозекошку, яка саме вирядилася до міста з повними бесагами покровців і двома коннами молока в руках.

— Ти, босорканьо! — кричала Поланя. — Звідки в тя стільки молока, а корови не маєш?

— Я стільки роботи в сіно вкладаю, оби такі, як ти, молоко в худобини відбирали? Га, не ганьбишся? — гойкав Василь.

Фозекошка чекала на возаря із сусіднього села, з яким мала поїхати до Тячева продавати свій крам.

— Не треба мені вашого молока, — огризалася Фозекошка. — Моя кросна дає мені молока. Я нич ні в кого не вкрала.

Нарешті з'явився віз із сусіднього села. Маріка поставила бесаги й конни, а сама вмостилася на возі, поважно дивлячись на Поланю й Василя, які залишилися позаду.

Тим часом череда розбрелася по галявині за селом.

Акт п'ятий

Коли сонце вже стояло високо, тіні стали короткими, а спека почала безбожно припікати, Дмитро погнав череду до потоку на водопій та обідню перерву.

Спраглі корови позбігалися до води, неспішно пили, відмахуючись вухами й хвостами від надокучливих мух та оводів. А Дмитро влаштував собі привал у затінку під вільхою, постеливши на землю вовняну гуню.

Та тільки-но приліг, як помітив, що одна з непокірних, із дзвоником на шиї, не озираючись, попрямувала в хащу, вигинаючи стегнами, наче дефілювала на подіумі.

— А куди це ти зібралася, паніко? — сердито пробурмотів Дмитро, підводячись.

Схопив боту й помчав за втікачкою.

Та почула, що пастух біжить, озирнулася й навмисно прискорила ходу — аж до крейсерської швидкості.

— Ану, назад! — гойкнув Дмитро.

Але корова лише додала кроку. Незабаром уже бігла майже галопом. Дмитро мчав слідом, спотикаючись об повалене гілля, продираючись крізь грабові чагарники та перестрибуючи гнилі пні.

Аж поки перед ним несподівано відкрилася скеля.

Та непокірної — наче й слід охолов.

Акт шостий

Він зупинився, прислухаючись, звідки долинає дзвін. Але нічого не було чути. Дмитро трохи подався вперед. І, о Боже…

За кількадесят кроків, під самою скелею, стояла корова-втікачка. Стояла нерухомо, трохи задерши голову. Очі в неї були закочені, лише самі білки, а з писка цівкою текла слина.

Товстий, як Дмитрова нога, гад, завдовжки десь три метри, жадібно впився в дійку, цмокаючи. То до однієї, то до іншої припадав.

Дмитро аж скам'янів від побаченого. Здавалося, навіть ліс завмер. Жодного співу пташок, жодного подиху вітру, не те що дзвіночка.

Трохи отямившись, Дмитро глянув на свою боту, оцінив ситуацію й вирішив, що краще вперед не потикатися. Якби хоч топірець чи вили! А взагалі, найліпше було б мати рушницю.

Акт сьомий

Він тихо зробив кілька кроків назад і сховався за товстим буком, спостерігаючи.

Корова стояла так іще кілька хвилин. Гад перебирав то одну, то іншу дійку. А коли напився, просто поповз до скелі — погрітися на сонці.

Корова опустила голову, і нарешті її дзвіночок зацеленкотів. Очі знову стали звичайними, але сама вона виглядала розгубленою й важко дихала.

Дмитро вийшов з-за бука. Корова рушила йому назустріч, наче нічого й не бувало. Він спокійно повів її до решти стада, яке відпочивало біля потоку.

До вечора корови паслися, як завжди. І та втікачка була разом з ними. Та Дмитро вже знав, куди дівається молоко і чому корови повертаються з паші порожніми.

Моторошна картина ще довго стояла в нього перед очима. Він ніяк не міг її розбачити.