1-3

Акт перший

Село Глибокий Потік заховалося в мальовничій, густо озелененій улоговині Тячівщини, де Карпатські гори поступово переходять у горбисті передгір'я. Воно простяглося вздовж берегів однойменної річки Глибокий Потік, яка стрімко несе свої води до річки Апшиці. Село наче відгороджене від решти світу високими лісистими пагорбами, що створює атмосферу затишку й усамітнення.

Того вечора чередарь Дмитро Албу гнав неспішно череду корів додому. Господарі то тут, то там чекали біля воріт на своїх годувальниць, аби спровадити їх до хліва. Корови, побачивши господарів ще здалеку, мукали й прискорювали крок.

— Митре! — озвалася Поланя Ороска невдоволеним голосом, оглядаючи свою худобу й підганяючи її лозовим прутиком. — Учора моя корова прийшла додому здоєна! Два горнята молока замість п'ятнадцяти літрів. По вівторках моя корова усе так приходить. Ко тото робить, не скажеш?

— Нич не знаю, Поланьо. Ніхто такого не робив. Я таке не роблю і нікому не дав би м зробити.

Дмитро постукав палицею по стегну корови, що замешкалася, відволікшись на пучок зеленої трави край дороги.

— Кажуть, відьми молоко удбирають. Айбо котра тото босорканя, я не знаю.

Акт другий

Після загону череди Дмитро звично почвалав стомленою ходою до корчми.

«Погар файного червеного вина — не завадить перед сном», — подумав собі він, вітаючись з іншими.

— Слава Ісу!

— Слава й на віки, Митре. Як ти, старий? — поздоровкався Василь Бокоч.

— Помалу, Васю. Каждий день у череді. Ніг не чую.

— Є таке, — відповів Василь, тримаючи недопиту чарку. — Тому й треба мало вина, аби ноги не гуділи. Я після того сіна нич не берую.

Дмитро взяв свій погар вина й зробив пару спраглих ковтків.

— Челядь прич скаржиться, що корови приходять додому без молока. Кажуть, що я краду — дою їх увечері перед загоном.

Він подивився на свою чарку. Корчмар саме долив її до самого верха.

— Най ніґда більше не уп'ю, кидь я крав колись молоко! — випалив він і випив до дна.

Акт третій

Поклавши порожній погар на стіл, Дмитро закусив солодко шматком копченої солонини.

— Якби я крав молоко у череді, то я б мав його бочками продавати. А у мене його не є.

— Ага, як у Маріки Фозекошки, — озвався корчмар Федор Пинтя. — Корови у неї не є, а молока, ги ти кажеш, Митю, бочками продає. А ще у неї є, кажуть, кросна. То вона покровці тче і теж продає.

— То, може, у неї чоловік десь робить на господарстві, — заперечив Василь, доцьопкуючи останки вина в погарі. — Звідки би взялося інакше стільки молока?

— Не є у неї ніякого чоловіка, — заперечив корчмар Федор.

— Та де, не є? — здивувався Василь, звівши очі.

— Не є давно. Я точно знаю. Вдова вона.

Чоловіки ще трохи сперечалися, допили корчажку вина й розійшлися.

Надворі вже звечоріло. Корови були подоєні, напоєні, кожна у своєму хліві, а село поступово поринало в нічну темряву. Де-не-де гавкали собаки, наче перегукувалися між собою, задираючи морди до серпа місяця, що низько завис над темними лісистими хащами. Останні вогники у вікнах поволі згасали, і над Глибоким Потоком запановувала ніч.