Розділ 9

9 Валентина

Гад! Який же він гад. Облапав мене вдруге за одну добу! І найгірше те, що моє тіло мене зрадило. Варто було Мар'яну розпустити руки, як я замість того, щоб луснути його качалкою по голові розімліла, і геть втратила контроль.
Але його пропозиція - це нонсенс! Я не збираюсь вирвавшись з лап одного “людожера” відразу стрибати в лігво до іншого. Мені моя свобода миліша!
І нічого він мені не вчинить. Не примусить жодним чином продати хату! Ні вмовляннями, ні шантажем, ні.. поцілунками!
Я розсміялась. От тобі і впливовий бізнесмен. А поводиться як якесь жиголо! Точніше ласий до сметани кіт. І мене в ліжко затягнути хоче красивими обіцянками, і хату мою заграбастати!
Я поправила одяг, заправила пасма волосся, що розтріпались під час поцілунків, і стерла з обличчя задоволену посмішку. Поки що я трималась стійко - ноги в купі, серце на місці. Витримаю і ще трішки.
Має бути якийсь вихід з цієї ситуації.
Передавши миття посуду своїй помічниці, та поставивши на плити томитись підливу на вечерю робітникам, я вирішила що час розвіятись. Провітрити голову. Порадитись.
От тільки на біду - порадитись у мене не було з ким. Не мамі ж телефонувати? Або подружці, яка мені навіть не перетелефонувала, як обіцяла.
Якщо відкинути сентименти й мислити як Мар'ян, то взяти гроші за будинок було цілком логічним рішенням. Акумулювавши певну суму я справді могла б придбати собі житло в Дніпрі. Але відкривши додаток з оголошеннями про продаж квартир, зрозуміла, що переоцінила вартість моєї спадщини. Будинок в селі, яким би потрібним він не був фермеру все одно не коштує як квартира в місті. А мені ж навіть не відомо, скільки узяла моя мама завдатку. Ану як половину вартості хати? Що тоді?
Залишитись без даху над головою? Дозволити Мар'яну гратись собою, виконувати всі його забаганки, допоки йому не набридне? Переїхати до нього жити, це все одно що на все село оголосити, що я його коханка. І нехай мені начхати на пересуди, але все одно відчуття якесь гидливе залишається. Наче мене в помиї замастити хочуть. І нехай бруд не сало - висохло та і відстало, але приємного мало.
Низ живота відізвався солодким бриньчанням, нагадуючи, що приємного в обіймах Мар'яна може бути чимало.
Ноги мене самі собою привели до сільського цвинтаря. Я трішки поблукала між могил, поки наткнулась на хрест з табличкою Кропива Євгенія Оникіївка. Як і очікувалось, мої родичі узявши завдаток за хату навіть не подумали про те, щоб поставити бабусі пам'ятник.
- Ну привіт, ба. - різкий порив вітру став мені своєрідним привітанням. Тісніше закуталась в куртку. - Що ти скажеш? Продавати хату чи ні?
Здавалась сама собі божевільною. Стою серед надгробків, і розмовляю з вітром. Авжеж жодної відповіді не отримала. Лиш сповнилась якогось неймовірного страху. Наче чужі очі спостерігають за кожним моїм кроком. Так, що волосся на голові заворушилось від примарного холоду.
- Я тобі пам'ятника поставлю, - голос у мене тремтів. - Я хотіла сказати що… я жалкую, що не любила тебе як слід…
Горло перехопив спазм. Змахнувши сльози я рушила назад в село. Шлях до цвинтаря був не близьким. Але назад він видався ще довшим. Я промерзла до кісток. Та голова здається трішки провітрилась.
На півдорозі мене наздогнав велосипедист.
- О привіт! - до багажника велосипеда у вже знайомого Толіка був прикручений якийсь мішок, що дзеленчав при кожному русі. - А ти що тут гуляєш?
- Бабусю провідувала, - розтираючи очі, відповіла я.
- А.. там? - хлопець махнув собі за спину, ніби осмислюючи куди саме я ходила. - Щось ти якась нещасна. Допікає напевно Ласкавий?
- Нуу, як сказати, - я знизала плечима. Не звикла ділитись власними переживаннями з першими ліпшими знайомими. У нас в середовищі було цього не прийнято. Люди завжди ділились на своїх і чужих. От цей Толік був мені явно чужим. А своїх - їх і не залишилось вважай.
- Та кажи як є, - продовжив допитуватись хлопець.
- А якщо образив, то що? - повернулась до Толіка з викликом. Дратував цей допит. - От що ти супроти нього зробиш?
- Я вже казав, що не боюсь цього вискочку! Він у мене ось де скоро буде! - хлопець стиснув кулак, від чого не втримав велосипед з своїм вантажем, і той впав, брязнувши залізяччям.
Я чекати попутника не стала. І так замерзла немов цуцик.

На кухні ледве відігрілась. Впоравшись з вечерею для робітників, зрозуміла, що не маю жодних моральних сил знову йти до Мар'яна. Макарони з м'ясною підливою, яку я готувала робітникам чудово підуть на вечерю і фермеру. А у мене не було ніякого бажання вступати в сварку з Мар'яном знову. І добре б якби там була чергова банальна суперечка. А що як він втне черговий раунд зваблення? Боюсь що або приб'ю його, або … здамся. Страшно і те і інше.
Тож попрохавши тітку-посудомийницю занести обгорнуті рушниками каструльки Ласкавому, сама поквапилася додому.
Мені треба тиша. І сили налаштуватись на те, щоб дати Мар'яну відсіч. ВІн не отримає мого тіла. А тим більше моєї спадщини. Треба виграти час,і можливо я знайду більш вигідного покупця. А поки - буду виставляти Ласкавому власні умови. Обов'язково проконсультуюсь у юриста. Якраз матиму два вихідні від уні - моя зміна скінчилась. Поїду в райцентр до нотаріуса.
З такими думками я закуталась в ковдру та почала дрімати. І прокинулась від відчуття дежавю. У двері гучно стукали.
Я навіть не подумала спитати, хто там, впевнена, що це сусідка забігла. Напевно, кортить розпитати, як там фермер живе, за високим парканом.
Але за дверима мене чекав букет. Букет звісно голосно сказано. Три гвоздики в целофані. Млосно мені стало не від споглядання квітів. А від того, що їх тримав Віктор.
- Скучила, маленька? - тикаючи мені квіти в обличчя, вкрадливо запитав він.
- НІ, - я спробувала зачинити двері, але колишній вклинив ногу в отвір, і сильним плечем протиснувся в передпокій.
- А я скучив, - наступаючи, сказав він. Огидливо зморщився, роздивляючись будинок. - В яку діру тебе тільки закинуло? - він так і не дочекався, щоб я взяла квіти, тому недбало кинув їх на комод. - Поїхали додому?
- Ні! - як папужка промовила я. Його показова доброта лякала більше, аніж крики з порогу. Зібрала рішучість в кулак. - Їдь звідси, Вітю.
- Без тебе? - він похитав головою. Я ж роздивлялася його обличчя і ніби вперше бачила. Щоки обвисли, вгодовані моїми пундиками, очі маленькі, масні, буравлять мене злими вогниками. Якщо раніше я відчувала певну ніжність до цього чоловіка, то зараз лише страх змішаний з огидою.
- Без мене. Між нами все.
- Я сам вирішую, коли буде все! - голос його таки зірвався на крик. - Ти “шкура”, з бруду підібрана, будеш ще сперечатись? Скільки рук ти пройшла, поки я тебе підібрав, обігрів, відмив, в люди вивів? Швидко збирай свої манатки і поїхали додому!
- То навіщо я тобі така пропаща, як ти кажеш?
- Бо я ж люблю тебе! - він картинно зітхнув. - Ти глянь, я після роботи подолав таку відстань, щоб дати тобі ще один шанс! Ти мала просити вибачення, на колінах просити, аби я тебе назад прийняв. Але я сьогодні добрий, тому я і принижуюсь перед тобою, - його промова була позбавлена всякої логіки. - А ти і рада? Бігає за тобою мужик, визнає, що без тебе не може!
- То не бігай за мною, - я відступала в глиб будинку. Попутно шукала поглядом, що ухопити? Чим захищатись, коли потік його “зізнань в коханні” скінчиться, і в якості аргументів підуть кулаки.
- Що, знайшла собі вже кращого? - Вітя зупинився за крок до мене. - Селюка якогось?
- Не мели дурниць!
- Ну авжеж ти не зізнаєшся, будеш корчити з себе святу. А мені знаєш як боляче?
- Вітю, просто покинь мене, їдь до своєї мами, - я говорила спокійно. Головне не провокувати. Може ще є шанс, що він все зрозуміє.
- Знайшла когось! - ствердно кивнув чоловік. - Шльондра! Дірка! Ну я тобі покажу! - я кинула в нього чашку, яка потрапила під руку, заверещала і кинулась тікати в іншу кімнату.
Не встигла. Вітя перехопив моє волосся, і смикнув на себе. З очей бризнули сльози. Подих перехопило від болю. Скільки разів клялась що обріжу ці кляті патли?
Чоловік вивернув мою голову, зазирнув в обличчя і плюнув на мене.
Хвойда!
Я намагалася дістати його пики нігтями, але в той час, коли ледве не скальп з голови знімали, зробити це було не просто. Вітя ж не церемонячись, штовхнув мене на одвірок. Луснуло так, що здалось у мене голова, як кавун, репнула. В очах поплили кола, і навіть чергова лайка колишнього долинала ніби крізь воду. Хоч би сусідка почула та прибігла на крики! Хоч би хто-небудь!
- Хтось тут псує мою власність? - знайомий голос і наступний за ним звук удару я, здається, придумала собі сама.