Розділ 4

4 Валентина

Маленький асфальтований перон і пориви холодного передсвітанкового вітру - ось і все що мене зустріло в Люботцях. Звісно на таксі було б розраховувати марно. Тож довелось йти пішки по пам'яті - що в сутінках перед світанком видалось ще тим квестом.
Тремтячи і постійно позіхаючи я добралась до потрібної вулиці. І розгубилась - куди далі? В кінці вулиці виднілись якісь продовгуваті будівлі, від яких аж сюди тягнуло не найприємнішими ароматами. Йти туди категорично не хотілось.
Тому я звернула на іншу вулицю й о щастя зіштовхнулась з коровою і дядьком що її гнав, ліниво жуючи булку. Мій живіт відразу забурчав, нагадуючи що від раннього сніданку теж би не відмовився.
- Не підкажете де хата Евгені Кропиви? - ввічливо запитала я.
- Це баби Ївги, чи як? - чолов'яга струсив крихти з сорочки в клітинку, яка визирала з-під розстебнутої куртки. І непевно махнув рукою собі за спину: - Крайня хата по цій вулиці.
- Дякую!
Про те. куди він міг гнати худобину в таку рань та ще і в лютому я не могла навіть уявити. Та і не сильно цікавило.
Пройшовши ще хвилин п'ятнадцять я нарешті дійшла до кінця вулиці, за якою починався широкий пустир, і пригадала що на тім полі баба випасала індичат і гусенят. Я ще пам'ятаю, коли моя мама жила з батьком і ми приїздили в село, мені вручили лозинку і примусили пасти ту птицю. Гусенята прикольно пищали і тікали, коли я намагались їх наздогнати. А потім мене вилаяли за те, що я їх розлякала, і ми всі гуртом не могли добру годину визбирати пташенят по кущах.
Двір виявився занедбаний, сніг розтанув у недавню відлигу, і оголив торішні бур'яни та порепану бетонну доріжку що вела між грязюкою від хвіртки до ґанку. Я пройшла до самого порогу і застогнала від розчарування. На дверях хати висів великий замок. Мрії відпочити розбились об жорстоку реальність.
- Зате Мар'ян мене тут точно не знайде, - втішила я себе, підмощуючи собі під сідниці торбу. - Та і Вітя не скоро здогадається.
Власний голос не надавав великої впевненості. Я собі взагалі здавалась жалюгідною. Замерзла, голодна, з однією маленькою сумкою речей в порожньому дворі на краю села. У мене навіть сльози на очі навернулись від жалю до себе. Але потім я нагадала собі, що свобода це завжди складно, проте значно краще золотої клітки.
Тому підняла дупу і почала шукати ключі в яких-небудь підходящих для цього місцях. Але тих ніде не було. Закінчивши з ґанком перебралась до сараю.
За парканом надривалась сусідська собака, що почула чужинця. Я намагалась не зважати на це галас.
- А ну хто там?! - закричали від порогу. - Геть пішли! Бо встрелю!
- Не стріляйте! - я вийшла з-за сараю. - Я Валя, внучка баби Жені…
- Хто така? - від сусідського будинку відділилась тінь, що оформилась в жінку з розтріпаним волоссям, зодягнена в куртку поверх рожевої нічної сорочки.
- Валя, - повторила я. - Ключі шукаю…
- Валя значить? - жінка пригладила буйні непокірні кучері, щедро приправлені сивиною. І відштовхнула ногою пса. - Ну ходім в хату…Розкажеш.
Я помітила невелику хвіртку між парканами, і з острахом перейшла в сусідський двір. По дорозі намагаючись швидко переповісти свою біографію, щоб сусідка не подумала викликати поліцію, сприйнявши мене за волоцюжку.
- Як тільки дізналась про хату - приїхала електричкою, щоб подивитись що тут і як, - пояснювала я.
- Не части, - жінка зачинила за мною двері, почепила куртку на вішалку. В хаті було тепло і пахло якимись пиріжками. - Мене Ольгою звати. Ївга про тебе все літо згадувала, - жінка причинила двері в кімнату, де я встигла помітити розстелене ліжко. - Не шуми, малі ще сплять…
- Так мені б ключі знайти і я взагалі піду…
- У мене ключі, приїздили тут родичі твої, ключі мені залишили. Вони вже з Ласкавим і про ціну хати сторгувались, то ніхто тебе тут і не розраховував побачити.
- Але я тут, - знову відчула роздратування на маму з вітчимом. Швидкі вони виявились, раз вже встигли хату продати. - І наміру продавати бабусин будинок не маю.
На мить на обличчі жінки навіть з'явилось полегшення. Але потім вона махнула рукою:
- Пізно приїхала. Ласкавий їм напевно завдаток дав, а він від свого не відступає.
- Повернуть завдаток! - скрипнувши зубами пообіцяла я. От хоч особисто поїду і пику Олегу роздряпаю. Хай гроші шукає де хоче, бо впевнена він вже ті що від місцевого отримав встиг пропити і забути.
- Не тобі з Ласкавим тягатись, - тітка Ольга сноровисто заварювала чай в чашці, виймала з холодильника каструлю з кашею і миску з котлетами. - Ну то потім розбиратись будеш, зараз поснідаємо, а потім підеш на хату свою дивитись.
Такий план мене влаштовував. Я охоче узялася до сніданку, запиваючи все солодким ароматним чаєм, поки жінка розчісувалась в коридорі. Повернулась вона до мене в халаті і з акуратною гулькою на голові, куди прибрала своє волосся.
- Так і що ти робити з хатою зібралась, якщо передумала продавати?
- Вийшло непорозуміння. Я про спадщину навіть не знала, - пояснила я добрій жінці. - Мені якраз нема де жити. А тут ціла хата. Як у вас тут з роботою, до речі?
- Непогано, - жінка теж присунула до себе чай. - Є школа, садочок, магазин ну і ферма звісно. Ти напевно вже її бачила. Ласкавий цієї осені розширив елеватор, і стадо примножив, влітку тут роботи повно, і платить він завжди добре.
- А зараз?
- А зараз можна дояркою влаштуватись на ферму. Тільки ти напевно не знаєш до якого боку до корови підійти…
- Не знаю, - я важко зітхнула.
- Ну я попитаю у дівчат сьогодні, може щось і придумаємо. Робота знайдеться, аби ти не боялась важкої праці.
- Мені здається я вже нічого не боюсь, - пригадуючи як гарувала на свекруху, запевнила тітку Ольгу я.

Після сніданку забрала ключі й пішла знайомитись з власним обійстям. Хата виявилась трішки захаращеною, але придатною для життя. Треба було лишень прибрати, винести зайве, протопити плиту. З ентузіазмом я взялась за роботу. Впораюсь!

І навіть про лощеного Маряна майже не згадувала, працюючи віником і ганчіркою до самого обіду. Треба залишити цей ганебний епізод в минулому. Викреслити його зі своєї пам'яті. Не згадувати як слабнули ноги коли багатій торкався мого тіла.

До обіду я привела житло до ладу. Знесла всі бабусині речі в одну скриню, в коридорі. Встигла поревіти, коли знайшла свою фотокартку. Одну, там де я зовсім маленька сиділа в тата на руках, інша мене вразила, бо була явно роздрукована з мого інстаграму. Обидві були засунуті в сервант поруч з фотокартками мого батька і діда Василя, якого я навіть не пам'ятала.

- Вибач мені, ба, - ховаючи фотокартки до її хусток і платтів шепотіла я крізь сльози. Треба було конче провідати бабусину могилу, і перевірити як там її поховали.

Перед обідом вирішила, що час навідатись в місцевий магазин. Бо живіт знову нагадував, що ранній сніданок був вже дуже давно. І час би відновити сили.

Сільський магазин не вражав розмірами, але мені було те байдуже. Накупила собі вермішелі швидкого приготування, чай, каву, цукор. Миючих засобів. Не втрималась і прихопила пару шоколадок.

Продавчиня зацікавлено роздивлялась мене, але питань не ставила. І на тому добре.

Вийшла з магазину, тримаючи в руці об'ємний пакет. Той не витримав ваги чи гострого кута якогось упаковування, і луснув посеред дороги. Я схилилась підбирати покупки, і в цю мить прямо на мене вилетів великий чорний джип. Автомобіль полетів в метрі від мене, не знижуючи швидкості, і всі мої покупки обдало бризками і грязюкою. Не залишилась чистою і я.

- А щоб тобі! - я показала кулак віддаляючійся автівці.

- У Ласкавого на дорозі краще не стояти! - підійшов до мене хлопець з веліком. - Такий переїде як курку і не озирнеться.

- А для нього що якісь інші закони діють? - роздратовано спитала я.

- Так він вважай все село викупив, він тут себе вважає богом і законом, - хлопець усміхнувся, демонструючи щілинку між передніми зубами. І поклавши велосипед на узбіччя став допомагати мені збирати покупки.

- Не може так бути, щоб одна людина тримала в страху все село, - обурювалась я.

- От іменно, що тримає! Всі його бояться, бо вважай всі від нього залежать. Всі паї собі позабирав, як хоче з орендною платою круте, на роботу теж кого хоче бере, а хто слово поперек скаже - відразу вижене, ще ти йому й винен будеш, спише на тебе недостачу трьох тонн зерна чи запчастину якусь…

- Весело тут у вас, - я нарешті зібрала свої речі, і якось та зав'язала порваний пакет на вузлик. Піднялась, тримаючи той під дно, щоб знову не репнув.

- Я - Толік, - представився хлопець. - Вважай єдина адекватна людина в селі, не боюсь я цього олігарха, - він випнув груди, демонструючи свою стать.

- Дякую, Толік, - кивнула йому.

- Тебе може провести?

- Я сама, - хотілось скоріше спекатись нав'язливої уваги, поки не почав в коханні зізнаватись. Але Толік виявився приставучим, бо прилаштувався поруч і котив свій велосипед, поки я йшла. Та розповідав про місцевого багатія, власника агрофірми, який він козел. Зі слів хлопця виходило, що Ласкавий ледве маленьких дітей на вечерю не їв. А так був винен в усіх смертних гріхах. І дівок йому з міста возили автобусами, і полювання влаштовував в місцевому лісі з прокурором та начальником обласної поліції, і людей за людей не вважав. Що з цих байок було правдою, а що банальними сільськими плітками - ще треба було з'ясувати. Але у мене бажання щось з'ясовувати не було. Хотілось в душ, їсти і..спати.