1 Мар'ян
Нікому не можна довіряти. Цю просту істину я засвоїв ще в дуже юному віці. З роками вона стала моїм життєвим кредо, якому ніколи ні за яких обставин не зраджував. В цій короткій фразі було значно більше сенсу, ніж у довгих мемуарах, що їх можуть місяцями складати філософи.
Нікому не можна вірити. Так кажуть всі вовки-самітники. Я люблю вовків і люблю цю горду самотність, в якій нікому немає місця крім мене і моїх можливостей. А я можу все, що хочу. А що я хочу, те завжди отримую.
— А ти небезпечний, Мар'яне, — підмітив Борис, мій діловий партнер, на зустріч з яким я вибрався у ці бетонні джунглі. Ні, звісно Дніпро — місто красиве. Але мені в ньому тісно, важко і задушливо. Здається, минули ті роки, коли всі клуби і дискотеки були моїми. Тепер я ціную свій час, своє здоров'я і свій комфорт. Одним словом, між квартирою в місті і котеджем в селі я надаю перевагу другому.
— Лише для тих, хто планує мене кинути на бабки. Але ти ж не плануєш цього, — я зміряв чоловіка поглядом і самовдоволено всміхнувся. Мова йшла про мої нові плани і проєкти, ідеями яких я поділився з Борисом. Я збирався розширювати свою агро-ферму, викупляти землі, вкладатися в справу і вижити з мого рая конкурента, бо це було того варто. Це моє село, мої поля, мої люди і ніхто не буде зазіхати на них. Чхати, хто прийшов перший. Важливо те, хто залишиться. І ним буду я.
— Не планую. З тобою краще не зв'язуватися, — хмикнув він. О так, краще не зв'язуватися. Безпринципний, суворий і жорсткий. Роки в бізнесі змусили мене стати таким, а люди, що траплялися на шляху, навчили закривати очі на все, крім своєї цілі. Я завжди досягаю, чого хочу. Чхати якою ціною. По-іншому просто не буває. Крапка.
— Тобі нічого боятися, — я не вірив Борису, але поважав його. Повага — то єдине, що я дозволяв собі відчувати до людей. Або повага, або нічого.
— Що ж, Мар'яне Олексійовичу, бажаю тобі успіху. Наші справи на сьогодні завершені, то я вже піду. Ще одна зустріч, — чоловік простягнув мені руку, а я впевнено потиснув її і взяв теку з паперами.
— Бувай, Борисе Васильовичу.
Я впевнено покинув його кабінет, а за тим і офіс, думаючи про те, що до села їхати понад годину, а я вже добряче зголоднів. Певно, спершу зайду в ресторан повечеряти, а тоді вже й повертатися можна буде.
Вибір впав на заклад, що був найближче до мене. Якщо вірити відгукам у мережі, то це доволі пристойне місце, а я звик харчуватися або вдома, або в хороших дорогих ресторанах, які цінують свою репутацію. Там, хочеться вірити, немає в тарілках кишкової палички чи ще якоїсь гидоти. До свого харчування я ставився педантично, бо вважав, що смачна і корисна їжа — запорука міцного здоров'я і гарного настрою. Коли я голодний, краще стерегтися.
Фойє ресторану було красивим і автентично вкраїнським. На стінах — ліпнина, фарбована в вишиванки, на столах — випалені вогнем візерунки, на вікнах — ставні з петриківським розписом. Цікаво... Мені подобався такий стиль.
Щойно я зайняв вільний столик в центрі зали, до мене підійшла молода офіціянтка. Нічого такого, сексапільна. Окинувши очима її фігуру в традиційнім одязі, я подумав, що таки голодний. Щоправда, зараз мова не лише про їжу.
— Ласкаво просимо в ресторан української національної кухні. Ось ваше меню. Ви готові замовити одразу або ж я підійду за декілька хвилин? — солодким голосом прощебетала вона.
— Краще за декілька хвилин, — відповів я, а дівчина миттю залишила мене.
Що б це замовити? В виборі їжі я доволі вередливий... А ось у... я спіткнувся на думці про кулінарію, коли побачив її.
Брюнетка з розкішним волоссям, виразними рисами обличчя і дуже апетитними формами. Вона самотньо сиділа за столиком в кутку у напівтемряві ліхтарів і, як мені здалося, гортала стрічку новин в своєму телефоні. Погляд, яким вона раз у раз зиркала на двері, був мені знайомим. Так дивляться, коли когось чекають, а він все не приходить. Надія змішується з розчаруванням і злістю. Хмм, цікаво.
Вона була незвичайною. А коли мене щось цікавить, я ніколи не втрачаю можливостей.
Взявши своє меню, я впевнено направився до дівчини. Вона не одразу мене помітила.
— Дозволите приєднатися? — галантно розпочав я.
— Ні! — дзвінко заявила красунька. Вона ще була не в курсі, що це питання риторичне.
Я всміхнувся і, відсунувши для себе стілець, впевнено сів на нього. Фарба прилила до щік брюнетки, що зробило її ще симпатичнішою.
— Я вперше в цьому ресторані. Не знаю, що б обрати. Може ви мені щось порадите?
— Я не дозволяла сідати! — вперто і трохи обурено заявила вона. Я навіть зрадів, що вона пручається, бо їсти дохлого звірка абсолютно не цікаво. Ну, це я до того, що на все згодні дівчата мені вже приїлися. Хотілося трохи бурхливих емоцій. Чим довше доводиться вламувати, тим більша насолода.
— О, тоді я не так вас зрозумів...
— Що не зрозумілого в слові "ні"?
— Я бачив інші слова... у ваших очах, — я усміхнувся, коли побачив у тих очах злість. Дівчина мимоволі торкнулася своєї шиї, а я ковзнув по тій поглядом. Граційна, мов лебедина. Подобається. Щось я довгенько був на дієті з тими всіма справами. Треба виправляти це. І наша красунька мені допоможе з цим сьогодні ввечері.
— Сходіть до офтальмолога, хай перевірить ваш зір, — заявила вона. Така гостра на язичок. Цікава здобич.
— Щось я втратила апетит, — гиркнула вона.
— Апетит приходить під час їжі, — я всміхнувся і підморгнув їй. От і ще. Ніхто не відмовляє мені, кралю. Змирися і насолоджуйся. І будь вдячною. Сьогодні ти обрана. — Офіціянте!
Покликавши лялю в вишиванці, я швидко розгорнув меню і замовив те, що було найдорожчим. Жінки люблять чоловіків з грошима, а я люблю, коли все по-моєму.
— Я — Мар'ян.
— Валентина, — кивнула дівчина, вже не ставши пручатися і злитися. Я ж кажу. Все і всіх можна купити.
Наливши в келихи вина, я відсалютував їй.
#1976 в Любовні романи
#960 в Сучасний любовний роман
#302 в Сучасна проза
гумор, протистояння характерів владний герой, босс та підлегла
Відредаговано: 04.04.2023