кропива

ботанічні метаморфози

Вона знесилилась. У її голові більше не було тих небезпечних думок. Не було емоцій та почуттів, які поглинали її з ніг до голови. Всередині не було нічого, окрім тривоги, яка безперестанку пульсувала у грудях. І вона жила з нею, здається, стільки, скільки себе знала. Романтизувала її, оспівувала і зберігала всередині. Але вона розростається, ніби квітка. Обплітає серце, захоплює легені, проштрикує печінку.

Любов живе у серці. Інтуїція оселилася у животі. Сором зберігає своє місце на щоках. Страх кільцями облітає пальці.

А тривога у грудній клітині. Росте так швидко, ніби у клітину залили добриво. Розпускає свої гілки, листя та квіти. І нещадно обпікає своїми мікроголками. Тому що ця рослина – це бісова кропива. Вона пече. Вона заважає. Вона росте, наче бурʼян. І хто б не казав про лікувальні можливості кропиви, вона все рівно спалює все, до чого торкається.

І живе у її грудній клітині.

А вона живе у вигнанні.

Поглинута опіками, вона боїться вийти. Боїться показати обличчя. Боїться відчути погляди на шкірі. Боїться доторків. Боїться подихів. Боїться звуків. І боїться життя.

Боїться ходити третьою зайвою. Боїться смішних відповідей на серйозні запитання. Боїться жартівливого крику. Боїться запитань про почуття. Боїться бути поміченою. Боїться уваги, подихів, запахів, жартів, голосів, нової їжі, кріпких напоїв, незручного одягу, неочікуваних запитань, зміни планів, серйозних розмов, офіційних документів, старих гаджетів, малої кількості грошей, брудних речей, незрозумілого дизайну, повільних рішень, непомічених деталей, високих мрій...

Вона хотіла повʼязати себе з волошками, трояндами, нарцисами, ліліями, маргаритками, гіацинтами, ромашками, чорнобривцями, ірисами...

Бути яскравою, кольоровою, пахучою та привабливою.

Прикрашати кімнати, компанії, людей, себе.

Бути зіркою, сяяти, світити, як місяць. Бути романтичною, відомою, ніжною, веселою, радісною, щасливою, говіркою, світлою.

Але кропива, що проросла у її грудній клітині, звичайна зелена багаторічна травʼяниста рослина. Яка не є помітною, яскравою, пахучою і її не ставлять як прикрасу у будь-яку весільну залу. Вона не буде в центрі уваги. Вона ростиме у закутку, тому що ніхто не поставить її у центр під сонцем, щоб вона розросталась сильніше. Її аромат не поширюватиметься ніде, тому що її мечоподібні голки пахнуть хіба що залізом. Її не назвуть яскравою, тому що всім вже набрид зелений колір.

І все, що їй лишається, дивитися навколо.

Багаторічно. Вічно. Поки не завʼянуть листя та не згниє стовбур.

Спостерігати, бачити нові рослини, пишні бутони, відчувати незвідані аромати, забувати і дізнаватись заново. Бачити, як все змінюється, і не змінюватись самій.

Вона звичайна рослина.

Вона пече. Зупиняє кровотечі. Знімає запалення. Відновлює обмін речовин.

Вона пече і зудить на шкірі.

Вона пече і змушує палати все всередині грудей.

Вона пече і дратує кожну молекулу, яка торкається її.

Вона пече, і неможливо зупинити цей безперестанний свербіж.

Вона пече і все, що лишається, це тільки чекати, поки це огидне відчуття пройде.

Вона пече і проростає там, де ніхто не хоче її бачити.

Вона пече і не хоче, щоб хтось був обпечений.

Вона пече і лишає опіки, які неможливо вилікувати.

Вона пече і єдине її бажання, щоб хтось це зупинив.

Вона пече.