Розділ 29

В іншому житті, там, у майбутньому, я пережив багатьох, з ким доля мене зводила та розводила. Бачив, як вони згасали та йшли в інший світ. Зазвичай це відбувалося раптово, і мені вистачало одного погляду для розуміння – Всевишній залишив їм зовсім небагато часу, може три місяці, а може, півроку. Хтось здавався одразу, лягав у ліжко і чекав на свій кінець, хтось зводив близьких та лікарів, розраховуючи на допомогу. Я ж нажив чимало недоброзичливців, говорячи їм правду: «Моліться, терпіть, боріться і знову моліться!»

І хоч сам не відрізнявся від інших глибокою релігійністю, але завжди, коли був щасливий, дякував Богові, Всесвіту, Небу, щедро ділячись зі світом своєю радістю, і в біді вірив, що, якщо зроблю все, що зможу, Він мені допоможе. А перед смертю вичитав і зумів усвідомити для себе, та що там усвідомити!.. Весь мій життєвий досвід свідчив: «Все добре, що є у людини – від Бога, погане – від самої людини!» І ще про спокусу: ніби диявол нас завжди спокушує, але влади над людиною він не має, а Всевишній має над усім і всіма. Будь розумним і, коли побачиш, що перебуваєш у спокусі, молись – і впораєшся.

Напевно, тоді, засліплений гнівом через втрату Утаре, я втратив і розум. І хоча не я запропонував попливти і знайти селище чужинців, але не чинив опір, коли зробив це Той. Його теж можна зрозуміти і виправдати, адже колись з берегів саме цього озера Риби з жахом тікали від дикунів-людожерів. Втім, що я? Всі наші біди починаються, коли ми так чи інакше знаходимо виправдання…

Те, що залишилося від Утаре, одноплемінники спалили. Викопавши невелику ямку, насипали туди трохи попелу та обпалених кісток, поклали зверху уламки її лука (дикуни зламали його) та кілька стріл. Я з відчаєм у серці спостерігав, не беручи участі в цьому ритуалі, поки Той не нагадав мені, що я – той, хто говорить з духами. Небагато подумавши, відповів йому, що треба знайти великий камінь і принести його сюди. Незабаром Уро, Тун, Туро та Тухо притягли пудовий гранітний валун. Потім з'явилися Норх і Брех теж з каменем, але трохи менше. Той, Лім, Лют і Тошо принесли в руках невеликі, з кулак, котуни. Мабуть, вони натрапили на галечник. Під схвальні кивки одноплемінників я виклав з каміння над прахом надгробок.

Тільки-но закінчив, як з лісу з порожніми руками вийшов Муш. Наречений моєї сестрички був збентежений. Одноплемінники дивилися на нього з неприязнью, і я здогадався, що хлопець злякався. Він не бився разом із усіма.

– Де твій спис? - спитав Той навмисне спокійно, навіть ласкаво.

Муш, повернувшись до лісу, вказав рукою на ялині й незворушно відповів:

– Там. Я гнався за жінкою чужих, але раптом на мене напала твоя вовчиця. - Він, наче звинувачуючи, націлив на мене палець. - Я не став її вбивати, вирішив, що ти сам можеш зробити це, якщо захочеш. А ту жінку разом ми спіймаємо швидше.

Моє серце радісно забилося, паростки надії відразу проросли впевненістю - Утаре жива! Адже справді, колись вовчиця зникла з мого поля зору, не було її і під час короткої сутички з чужинцем! І хоч я не став придивлятися до тіла, що висить на гілці, але тоді все раптом стало на свої місця: який сенс вбивати здатного самостійно пересуватися бранця, якщо поранений, швидше за все, віддав кінці?! А чому одноплемінники вирішили, що дикуни вбили саме Утаре? Може, померлий дикун був жінкою?

– Утаре! - Закричав я і кинувся в ялинник.

Біг і чув за собою тупіт ніг, а потім і голоси одноплемінників, що вигукують ім'я коханої. «Я знову розмовлятиму з нею. Від цього серце завмирає», – думалося мені, і від цієї думки душа затремтіла, а ноги раптом стали ватяними. Я більше не міг рухатися і дивом не впав одразу. Вдалося спершу присісти і тільки потім впасти на вологу підстилку з опалої хвої.

Чи можна назвати щастя якимось іншим словом? Можна, воно є, і дуже просте! Тоді цим іншим словом була Утаре. Прийшовши до тями, виявив, що лежу там же, де й упав, але голова моя вже була на колінах коханої, пальцями вона ворушила моє волосся і посміхалася. Її праве око запливло синьовою, але мені це не заважало милуватися нею.

Помітивши, що я розплющив очі і дивлюся на неї, Утаре тут же прикрила підбите око долонькою.

- Я думав, що більше ніколи тебе вже не побачу, а ти ховаєш від мене обличчя і не даєш надивитися, - сказав, щоб вона не бентежилася.

І відразу почув у відповідь:

– Ти в мене гарний, ти в мене розумний, ти найкрасивіший і найсильніший…

Треснула під чиєюсь ногою гілка, і я побачив збентежених нашими відвертими промовами одноплемінників. Усі вони стояли поряд, хто за метр, а хто за два. Довелося вставати і вдавати, що все добре, що ніби нічого й не було.

Ми відтягли трупи чужинців у яр, полювали, видобувши худу лань, потім до ночі смажили біля вогнищ м'ясо. Я дозволив собі торкнутися дуже делікатної теми, особливо з урахуванням того, чим мої одноплемінники були зайняті біля вогнища. Запитав, звертаючись одразу до всіх:

- Хто першим вирішив, що висить на дереві і є Утаре?

Відповів Той:

- А сам ти що подумав?

Всім їм раптом стало смішно, навіть Утаре. Відповідати щось Тою бажання в мене пропало.

З ранку Той з Рибами та Лосями зазнали довбання чужинців, і ватажок повідомив про своє рішення здійснити акт помсти озерним людям. Мене він у компанію не зарахував, мовляв, з Утаре все добре, та й комусь все одно треба повернутися до селища до жінок та дітей.

У минулому житті, в майбутньому, я часто чув, що ніби помста – страва, яку подають холодною. І навіть якось думав про це. Пам'ятається, поголос приписував авторство настільки туманного вислову Йосипу Віссаріоновичу Сталіну. Чому саме холодним? Кому подавати? Собі чи комусь ще? У який момент це слід робити: на закуску, на десерт чи як основну страву?

Куди краще те ж розуміли італійці з їхньою вендеттою. Продумана, розважлива, витончена, чарівна, щоб усі здогадувалися, хто її здійснив, але нічого довести не могли. Помста – це страва, яка готується для двох: позивачу – як небесна амброзія, відповідачеві – як кістка у горло. Крім того, є й оточуючі! Хто не дурень, той одразу збагне: такого кухаря зачіпати не варто!