Частина 3 Дорогою до неба

Розділ 26

Подорож на самоті завжди повертає людину в її минуле або, навпаки, спонукає мріяти про майбутнє. Я не мріяв, зі свого майбутнього дослівно відновив у пам'яті міркування дружини: «Дивна справа: чим насиченішим і змістовнішим стає моє життя, – говорила вона, – тим частіше я звертаюся до спогадів. За ідеєю, моє справжнє „тут і зараз“ має превалювати над далеким і напівзабутим минулим або, принаймні, конкурувати з ним. Але все відбувається навпаки. Минуле, коли я сміливо покликаю його до себе в гості, приходить не тільки зі смутком про минулі роки, а й з безцінними подарунками усвідомлення себе в теперішньому...»

Вона була дивовижною і зовсім не схожою на Утаре. А може, я так і не зрозумів того багато чого, що могло б їх споріднити? Оптимізм, наприклад. Як мені смішно було слухати міркування про можливості в сорок років ще запросто вивчити кілька мов, народити дитину. Я запевняв, що їй уже не стати балериною, а мені капітаном далекого плавання, у п'ятдесят вона говорила про яскраві переживання духовних та інтелектуальних відкриттів, а я думав, що вона вже не зможе народити. У шістдесят вона підштовхнула мене до будівництва будинку, а вісімдесятирічний ювілей з її подачі я відзначив стрибком із парашутом.

Згадуючи, я міркую: що дають спогади? Натхнення чи смуток? Силу чи руйнування? Я пливу річкою в своє минуле, до людей, які стали для мене рідними, радію, чекаючи зустрічі, поринаю в тугу, сумую, згадуючи своє повернення додому після закінчення війни.

Ноги самі несли з тою стривоженою паровозними гудками і гулом сотень голосів станції скоріше додому, в лісову тишу. Дзвонили на грудях нагороди, а скільки було на серці радості! Вірив, що зустріне мене Катюша, яка колись проводила в армію, але чомусь перестала писати вже з півроку як. Думав, не доходять її листи, аж надто швидко ми рухалися на Захід.

На півдорозі від колодязного зрубу до будинку я зупинився у вільховій прохолоді. Пив би і пив, але холодною була вода, зрадів знайомому з дитинства смаку. Намочивши волосся, рушив далі.

З-за сосен з'явилися хати, як у зеленому дощі, стояли вони серед берез і лип, у які вривалося сонце і, розсіяне листям, сипалося на дахи, на траву і на тини, обійняті разомлілими лопухами.

На повороті до батьківського будинку біля криниці ми з Катериною і зустрілися. Побачив її великий випираючий живіт і одразу про листи, що не дійшли, зрозумів, і таке все рідне навколо, простеньке, як проталинка, з якої розкривається земля, щоб зеленіти потім, і цвісти, і пахнути гречаними, липовими і житніми медами, раптом зовсім знецінилося злістю і соромом…

За кілометр від селища Риб загнав човен у прибережні кущі і потай пішов берегом, розмірковуючи, які почуття мені принесе зустріч із одноплемінниками. Нещодавні спогади ще здавлювали серце, але, коли побачив на березі Тіба і Тіна, що копошилися біля човна, всі недавні тривоги відразу забулися, і серце радісно забилося. Я побіг до дівчат, хоч швидко з поклажею за плечима і в руках у мене не вийшло. Зате рибалки, побачивши мене, припустили назустріч. Кинувши під ноги кошика, я розкрив одноплемінницям свої обійми. Довелося закрити долонькою рота Тіна. Від надлишку почуттів вона стала верещати, а привертати увагу землеробів мені не хотілося. Над їхнім селищем курилися дими, і дехто вже прокинувся: сюди долинали голоси.

– Тихіше! Мене ж вигнали...

- Лоло, йдемо! - Прошепотіла Тіба і, підхопивши кошик, вільною рукою підштовхнула мене в спину до селища.

Другий кошик взяла Тіна, і ми мовчки пішли. Річка залила балку, і вузька стежка повела нас за метр від поверхні темного озера. Я йшов з побоюванням. Не дуже хотілося послизнутися і опинитися в крижаній воді. Тиба раз у раз підштовхувала мене, посміюючись над моєю незграбністю.

Незабаром стежка стала ширшою, і я побачив багаття і чоловіків племені в нього. Той, Лім, Лют і Тошо – наші та Норх із Брехом із Лосей. Вони побачили нас і побігли назустріч. Уявивши, як зараз стане гамірно, я зупинився і витяг руки, розраховуючи, що вони зрозуміють. Не зрозуміли, але Тіна, поставивши кошик, метнулася до них і зупинила Тоя. За ватажком зупинилися й інші, судячи з подиву на їхніх обличчях, вони так і не змогли зрозуміти причини того, що відбувається. А я був радий. Навіть коли ребра затріщали від їхніх обіймів...

Мене нагодували коржами. Поки я розповідав одноплемінникам про своє життя у вигнанні, показував металеві знаряддя праці, Ліло одразу, біля вогнища перетерла кам'яним терочником зерна в муку і, замісивши тісто, вилила борошняну кашку на розігрітий камінь. Запахло хлібом! Я вже забув, яким на смак був хліб у моєму минулому житті, але смак цього коржика мені здався досконалим. Їв би та їв…

Дитина моєї дитячої подруги, поки та готувала для мене, тримала на руках Тіба. Малюк, замотаний у заячі шкури, спав. Мені хотілося розпитати Ліло про її життя та дитину, але чоловіки племені вже встигли оцінити бронзові сокири та ножі і бурхливо висловлювали своє захоплення. Стало трохи шумно.

Довелося розпочати вручення подарунків. Тою, Ліму та Люту я подарував сокири та ножі. Іншим чоловікам – лише ножі. Отримавши подарунки, вони якось одразу принишкли. Дехто відійшов від багаття, мабуть, щоб ніхто не завадив радіти...

Настала черга жінок. Їх радувати було приємніше. Бронзових та мідних проколок та голок вистачило на всіх. І, якось не створюючи черги, їм усім удалося обійняти мене.

Потім я розповідав, як ходив у гори та плавив бронзу. Як міг, пояснював, що таке ливарна форма… Жінкам стало нудно і вони розійшлися у своїх справах. Чоловіки, навпаки, слухали, хоча мені й здалося, що насправді розуміють трохи зі сказаного.

Я дістав згорток із мотиками, розгорнув і передав одну Тою:

– Це мотика. Одягається на ціпок замість рогів тварин, щоб розпушувати землю. Як гадаєш, Люди поміняють своє зерно на цей виріб?

Той крутив у пальцях мотику і сопів. Потім, примруживши очі, спитав: