Розділ 25

Та осінь видалася лагідною, спокійною, з нічними дощами та ясними днями. Подивишся, бувало, в небо: хмари пливуть, трохи рушають, сонечко далеке, каламутне вже не гріє, але рідкісні пориви вітерця ще обдають теплом.

Жінки-пастухи захопилися збиранням дарів природи. А як не захопитися, якщо в осинниках темрява грибів з помаранчевими капелюшками, а по березняках – з бордовими, опеньки на пнях у дібровах хороводами, по ярах в ялинниках брусниці бусами незбирана?.. Зайдеш у зарості ліщини . Схопився, а гілка з горіхами гойдається вантажна...

Кожна справа – лише слідство, що завжди має причину. Люди, звичайно, про це зазвичай не замислюються, але з'явилися у пастухів горщики та тарілки, а з ними і можливість варити чи зберігати в посуді щось із їжі, що стало тим камінчиком, від зсуву якого в горах трапляються каменепади. Жінки навчилися готувати м'ясо з хріном, брусницею, горіхами та грибами. Сміливо експериментували, побачивши в травах, що ростуть навколо, кущах джерела їжі. Вони відкопали і принесли до селища коріння дикої моркви, щоб мені показати…

З жінками-горянками стосунки складалися по-особливому: як тільки Уро перестав претендувати на безумовне лідерство, вони почали поглядати на мене інакше. Тано, мати Туро, і та оченятами виблискувала під час зустрічі. Дівчата завжди втрьох, разом трималися, і Ата за їх рішенням стала тією, кому інші довірили спокушати мене. Наодинці зі мною вона боялася, мліла, коли наші руки випадково торкалися, а при подругах ставала зухвалою або вдавала, що така. Якось заявила:

- Лоло, добрий козлик все стадо покриває!

Їм було смішно, втім, і я посміхнувся, хоч і промовчав. Тоді спіймав себе на думці, що любов до Утаре не дає мені бажати по-справжньому когось ще: начебто і кров вирує, і приємно раптом доторкнутися, але, якщо стає дуже спекотно, збігаю. Жінки розуміють, напевно, чому, і сміються по-доброму.

Ата принесла моркву, щоб отримати моє схвалення – можна копати чи ні? З мого боку ніяких табу не було. Просто, коли вперше за грибами зібралися, як повелося перед важливою справою племінного масштабу, після феєричної дегустації всім селищем тушкованого з грибочками м'яса лісової кізочки я дозволив збирати тільки ті, що сам знав, наздогнавши страху, описуючи наслідки вживання отруйних, начебто поганок. Якщо в сосняку Рибам я дозволяв збирати тільки маслюки, то тут – усі трубчасті гриби. Пам'яталося мені, ніби вони не є отруйними.

Чоловіки, коли з'являвся вільний час, ходили до лісу за деревом. Я вирішив, що по снігу шурхати туди нема чого, запропонував подбати про запаси, поки ноги легкі - не вязнуть і не ковзають. Ще зуміли натягнути під дюнку купу глини. Весною обов'язково знадобиться, а довбати мерзлу по ярах буде непросто.

За моїм календарем пора б і снігу випасти, а легкий морозець хіба що вночі крався по землі, залишаючи вранці на траві, що поникла, іній. Вже кілька разів стадо куланів з'являлося далеко в межах видимості. Вони, звичайно, не зубри, але заповнити льодовик м'ясом скакунів було б непогано. Ось тільки льоду там ніколи ще не лежало...

Налив у миску води, залишив біля річки проти ночі. З ранку насамперед побіг подивитися, чи замерзла вода в ній. На жаль, не замерзла. Думав виліпити з глини форми, залити їх водою та отримати до ранку генератори холоду для льодовика. Виявилося, не судилося…

Подумав, що, коли вже вирішив з глиною поратися, нароблю поки цегли для печі. Захопився так, що тиждень пролетів, як день. Працював би ще, але з низького білого неба повалило кудлатим снігом, швидко вибіливши все навколо і далеку лісову галявину. Покликав Ата з подругами та хлопчиками, Туро та Тухо. Почав сніг катати, наче для снігової баби. Їм це заняття сподобалося. Швидко завантажили в льодовик із десяток снігових куль і справжню бабу виліпили. Поставили поміж будинками. Уро, почувши сміх, виповз із дому, побродив навколо «скульптури», надихнувся так, що кинув зі зброєю колупатися і на пару з Туном свою бабу ліпити почав. Справжню! Всім того дня було весело...

Санта-Клаус стрибає в небі на восьми оленях у упряжці. Дід вбраний у червону шубу та штани з білими галявинами, як його борода. Він увесь хвацький, з почервонілим носом і шаленими очима, і олені теж... Божевільні!

Ні, ні, я поки не збожеволів. З минулого життя, там, у майбутньому, знаю від англійських вчених, що народи Півночі, оленярі, щоб вижити, ходили за стадами оленів і спостерігали. Одного разу, виявивши оленів, що пожирають мухомори, і побачивши, що навіть сеча від такої тварини затребувана іншими оленями, якийсь мудрий чукча вирішив скуштувати й сам оленячий ласощі. Кажуть, той оленярів і став першим Сантою, що полетів з оленями в небеса. А біло-червоне вбрання на небесному візнику символізує чудовий гриб мухомор.

Ніч стояла ясна і морозна, коли ми з Утаре потай пішли з селища, взявши з собою тільки кошики, наповнені мухоморами. Ці грибочки я назбирав, коли побачив стадо скакунів, що бреде по степу. Сподівався, від тривалого зберігання вони своїх властивостей не втратили. Така секретність пояснювалася просто – ніщо не повинно обрушити мій племінний авторитет. А в успішному результаті задуманого підприємства я був не впевнений. Спочатку ми кралися, щоб не розбудити пастухів, потім – щоб не злякати велику череду куланів. Розсипавши неподалік від відпочиваючих тварин гриби, повернулися, щоб трохи поспати. А з першим промінням сонця, взявши луки, пішли до скакунів.

Наше частування припало їм до смаку. А головне, покуштувавши грибів, кулани, побачивши нас, не побігли. Мені стало якось не по собі від думки, що нам належить розстрілювати з луків одурманених мухоморами тварин, але Утаре була далека від моральних витрат вселенця з майбутнього. Вона стала стріляти, щойно визначила, що відстань до цілей дозволяє не промахнутися. Довелося й мені, щоправда, без азарту, розстріляти десяток стріл. Стадо відійшло, але ненабагато. Ті тварини, що встигли скуштувати гриби, ніяк не реагували ні на нас, ні на смерть побратимів. Помітивши одурманену самку з дитинчатою, я припинив стріляти і зупинив Утаре, довелося притримати її за руку, вона не почула, хоча я й кричав: "Досить!"