Розділ 23

Якось у майбутньому поїхали ми чи не всім гарнізоном допомагати колгоспникам у збиранні врожаю. Тоді, у середині 1960-х, восени, а бувало й узимку, приходили на підприємства та в організації рознарядки на овочеві бази, у народі прозвали таку роботу – «кагати», похідне від слова «кагат» – купа овочів у сховищі. А коли весною піднімалася зелена трава, овочеві бази якось скисали і пропадали зовсім. Але їм на зміну йшли вже більш обтяжливі відрядження до підшефного колгоспу. Поки йшла оранка чи сівба ярих, колгоспники справлялися самі. Однак із середини червня, коли в луках починався покіс кормових трав, і до жовтня – збирання пізньої картоплі, інших коренеплодів та капусти, і країну лихоманило від колгоспних рознарядок. Якщо інженерів не вистачало, а пролетарів чіпати не можна було ніяк, на допомогу селу кидали армію...

Колона «ікарусів» допилила по путівцю до полів. Солдати та взводні вивантажилися, а командному складу голова колгоспу вирішила влаштувати екскурсію околицями села. Як заведено, до місцевої річки з рибалкою та юшкою. Рука у колгоспного керівника Дарії була суха, гаряча, рукостискання міцне, як і сама дівчина. В автобусі вона випила з нами по склянці, і не просто так.

- За перемогу! За життя трудове, мирне, солодке! – проголосила вона.

Сміливо випила, притулилася губами до руки, так заглушаючи палку гіркоту в горлі, і лукаво стрільнула великими бідними очима та просто в мене. Вогонь баба: висока, з підлитою повнотою в грудях і стегнах, довгими ногами, стрункими. Коли вийшла з автобуса, то до води попрямувала з грайливою швидкістю в ході. Та й поглядали ми на неї іноді.

Тільки-но влаштувалися на березі, як почули голосний голос дамочки:

- А це, товариші, хрін!

Ми почали іржати, а вона не розуміє з чого, манить нас і продовжує кричати:

- Який з великим листям по центру! - Під ноги собі пальцем тицяє.

А ми вже лежимо. Сміятися нема сил.

…Ось і я тягну пару горщиків на просушку, місце шукаю подалі від селища і натикаюся на чагарники дикого хріну. І одразу захотілося мені крикнути: «А це, товариші, хрін!»

Як раніше ці зарості не помітив? Може тому, що все в квітах було? Широке довге листя хрону з іншими не сплутаєш. Зрадів, звісно. Хрін – природний лікар. Його можна їсти сирим і робити компреси, перетерши в кашку. Точно пам'ятаю, що багатий корінь на вітаміни, а компреси показані при зубному та головному болю, радикуліті, для загоєння ран. А головне! Якщо м'ясо або рибу пересипати подрібненим корінням хрону, то вони довго збережуть свіжість. Загалом вирішив копати.

Поставив горщики там-таки. Поки переніс наліплений з ранку посуд, червоний захід сонця пофарбував небо над річкою. Дістав ножа і почав обкопувати корінь. Спочатку розпушував землю біля кореня, потім вигрібав її руками. Поглядав на брудні пальці і нерівно обрізані нігті і журився. Скільки років минуло, а все не звикну. Хоч і стежив за руками: тер щодня піском, наносив жир, гострими паличками вичищав бруд, а все одно вони виглядали жахливо.

Сонце сіло, зійшов місяць, я обрубав те, що зумів викопати, – корінець сантиметрів сімдесят завдовжки – і потяг до дюни. Уявив хріночок під сметанкою і трохи слиною не захлинувся.

А чи можу я зробити сметану з козиного молока? Пригадувалося чомусь, начебто без сепаратора зробити це складно. Та ще якісь відмінності існують між козячим та коров'ячим молоком. Потім подумав, що молока мені знадобиться п'ять літрів, а то й більше, і відклав цю ідею на потім. Не можна у пастухів звичну їжу забирати. Адже сметана збирається зі скислого молока...

Зауважу, що товариші-скотарі із задоволенням халявничали, але самі комуністичної свідомості не мали, і ця обставина мене дуже засмучувала. Коли повернулися чоловіки, вони таки притягли кошик усякого каміння. Виявив у ній три самородки міді та потрібну руду. Щоправда, небагато. Почав розпитувати Уро, де знайшов цей камінь. Показав йому на шматок породи, дуже вже схожий на ті, з яких вдалося виплавити мої латунні вироби. Ватажок сказав, що місце пам'ятає. Я на радощах приніс «пляшку» вина. Сам ще не куштував. Ну, як водиться, на трьох, з Утаре, ми її розпили. Добре пішло! І пити було приємно, і на думку мені дало відразу. А вранці прокинувся від крику:

– Лоло!

Відсунувши плетену заслінку, Уро відкинув із входу шкуру і ввалився в наш будинок. Я тру очі, на вовчиць поглядаю. Починаю злитися і їх спокою, і на Уро, що нишпорить поглядом по житлу.

- Втратив щось? – питаю козопаса, а сам відчуваю, дуже хочу зробити з ним щось погане.

– Пити хочу!

Утаре прокинулася, сіла і теж нічого не розуміє. Чи не збожеволів з розуму? Я йому спокійно говорю:

– То до річки тобі треба, а ми поспимо ще…

– Ні. Дай, що вчора пили!

Ах ось воно що! Пляшки з вином я прикопав біля стін. І не тому, що переживав, ніби хтось без попиту візьме. Таке мені навіть на думку не спадало. Вино прохолоду любить, тому й закопав. Зрозумів, що Уро бажає, і якось одразу заспокоївся.

- Вина, значить, хочеш? - пробурмотів і почав натягувати мокасини.

Уро, не побачивши в хаті пляшок, кивнув. А я вдав, що не помітив. Взувся, начепив пояс із сокиркою та ножем і вийшов у повітря. Ватажок пастухів - за мною, як я і розраховував. Ще й лапу свою до мого плеча простягнув, але я ухилився. На порозі з луком у руках з'явилася Утаре. Щойно встиг дати їй знак, щоб не втручалася. Вирішив перевірити, на що горець здатний, чи наважиться на рукоприкладство?

Став навпроти нього і спокійно сказав:

– Вина не дам. У мій дім без попиту більше не заходь.

Спрацювало! Уро, на диво, не розлютився, навпаки, зніяковів. Поглядаючи на мене, бочком відійшов, потім побіг до череди.

Я не знав, радіти чи засмучуватися. Його жінки і за дітьми встигали дивитися, і за козами, за кілька днів натягали на дюну гору глини, того ж дня на річці очерет різали. Знав, вони саман місити будуть і обмазувати будинок, щоб взимку тепло в ньому було. Ще в їхньому гірському селищі звернув увагу на стіни жител і вирішив, що утеплю так і наш будинок.