Розділ 21

Настав той час, коли спека вже спадає, але до заходу сонця ще далеко.

Поблизу річки, що тече десь там, за чагарниками очерету, ми влаштували привал. Давно я так не втомлювався. Мотузка натерла плечі. Кошики залишили на грудях та спині садна. Туро, скинувши тюк із плащів на траву, ліг у заростях буркуну, розраховуючи, напевно, сховатися там від палючих променів світила.

Роздягнувшись, я поліз через стіну тростини, маючи намір будь-що-будь дістатися води. Провалюючись часом до колін в мул, йшов метрів двадцять, поки з насолодою не поринув у холодну воду.

Поглядаючи на гори, вже цілком помітні, звідси схожі на великі пагорби, що поросли лісом, і хмари, що пливли над ними, засумнівався, що мені вдасться там розшукати мідь. Вирушаючи до стійбища пастухів, поряд із бажанням подивитися, як вони жили, думав про це.

Річка зовсім обміліла. Місцями вода не піднімалася вище за пояс, у найглибшому місці я поринав по шию. Відчувши під ногою камінь, пірнув і дістав його. Ще не змивши з нього бруд, побачив, що мені попався кремінь.

Моїми слідами до води вийшли вовчиці. Вони жадібно лакали воду, поглядаючи на мене, а я ходив руслом, загребаючи ногами мул, розраховуючи ще натрапити на кремінь. Хвилин за п'ятнадцять знайшов два камені. Вибрався з води і пішов своїми слідами до берега. Кинув біля ніг дрімлого Туро знахідки.

- Дивись, що я знайшов!

Хлопець сів, байдуже подивився на каміння і посміхнувся.

– Багато знайдеш…

Мій попутник виявився ще тим мовчазом. Поки не втомився, я все намагався розговорити його. Цікавився, як вони жили, звідки таке велике стадо? Туро відповідав, тільки якщо відповідь передбачала так чи ні, на всі інші питання відмовчувався. Взяв саме його з собою, бо хлопець подобався вовчицям, і мені здавалося, що він допитливий. Ходив по дюні, видивлявся все, смикав Утаре за руку і розпитував про те про це. Тож я вирішив, спостерігаючи за ними.

Кинувши каміння в кошик, одягнувся і, видерши на плече поклажу, сказав:

– Ну, ходімо, пошукаємо…

Туро мовчки підняв свій тюк і попрямував до гір.

"Може, я його чим образив?"

Наздогнавши хлопця, питаю:

– Скільки каміння я знайшов?

Дивиться на мене з докором, потім показує три пальці лівої руки.

Тут же я йому й розповів, як добре й корисно знати рахунок та вміти не лише показати, а й сказати, скільки чого довкола. Хлопець зацікавився.

Коли річка залишилася позаду, а попереду, куди не поглянь, розкинулися майже позбавлені трав простори, Туро вже міг порахувати до десяти. І схоже, лід між нами розтопився.

- Ти казав, що потрібних мені каміння десь тут багато. Далеко?

- Тут каміння, - відповів хлопчик і, кинувши тюк, став пальцями виколупувати з порослої мохом землі на перший погляд шматок вапняку.

Хотів допомогти йому, але він упорався сам. Віддав мені котун розміром зі свою голову. На вигляд звичайний камінь, але в білій сорочці, як і раніше, мені здавалося – вапняної. Кинув його під ноги, поставив поруч кошика, поклав на землю чохол зі зброєю. Виколупав поменше камінь і постукав одним по іншому. Біла кірка відвалилася, оголивши чорну склоподібну поверхню. Те, що це кремінь, вже сумнівів не було, і все ж таки він відрізнявся від того, що я знаходив на галечниках Дунаю. Ті камені були жовто-коричневими.

Кременя навколо справді було багато. Вся земля, поросла невисокими квітами на зразок ромашок, тільки дуже маленькими, і різнокольоровими мохами, рясніла капелюшками котунів. Думаю, що геологи з майбутнього здивувалися б, зустрівши таку аномалію.

Напевно, раніше тут височіли крейдяні гори. Потім їх накрив льодовик. А коли сталося потепління, льодовик почав рухатися, зруйнував гори і перетворив пласти кремнію на ці котуни.

Звичайно, я не був упевнений у вірності гіпотези, але поділився думками з Туро. Ще кілька годин він від мене ні на крок не відходив. Слухав історії про велике заледеніння, мамонтів, що блукали колись, може, і в цих місцях, шерстистих носорогах...

Закінчувався ще один день нашої подорожі. Всього одна ніч – і ми підійдемо до гір, уже близьких, високих, що підпирають темне небо. Все підвладне часу, і навіть сонце не в силах зупинитися, бордовою плямою воно хилилося за гострі, вже помітні піки, а напередодні довго не впокорювало свій жар, і повітря, розжарене від спеки, заварювало на обрії грозу фіолетовим маревом. Повіяв вітер. Захиталися хирляві ялинки, що дивом укоренилися в камінні. Помітивши яр і десяток дерев на його краю, я вирішив зупинитися на ночівлю там.

Темніло. Насамперед розпалив багаття. Ледве загорілися сухі гілки, як у надрах вагітної дощем хмари, що невблаганно рухалась під поривами вітру до нас, розгалужилася блискавка - блимнув її засліплюючий слід. Туро зайцем вилетів із яру і сховався під ялиною. З гуркотом грози розлився пряний запах полину та хвої.

- Туро, рубай дерева! - Закричав я, але хлопець, схоже, найбільше на світі боявся стихійних лих і не відгукнувся.

Довелося самому зайнятися цим. Поглядаючи на хлопчика, що згорнувся калачиком під деревом, і вовчиць, що влаштувалися поряд з ним, зрубав два деревця. Очистивши від гілок стволи, потяг їх до багаття. Одну з палиць перерубав навпіл і, загостривши, увігнав коли в землю в метрах півтора один від одного. На другий вирубав пази, щоб у них сіли верхівки колів, і поклав її зверху поперечиною. Поглядаючи на похмуре небо, зрубав ще три невеликі ялинки і відокремив гілки від стовбура лише з одного боку. Прилаштував дерева на поперечину верхівками до землі. Ледве спорудив з ялинових гілок підстилку під навісом, як зверху впали перші великі дощові краплі.

Перетягнувши в укриття речі, зрубав найближчу ялинку і кинув її в багаття. Злетіло вгору полум'я, затріщали, заклацали, попискуючи зелені голки. Зашморгнувши під навіс, я розпакував хутряні плащі і ліг на ароматні гілки, що пахли хвоєю. З неба полилася вода, як крізь решето забризкало по даху та землі. Від багаття піднявся стовп білого диму. Зовсім поруч блиснула блискавка, і тут же над головою загриміло. Хотів покликати Туро, але якщо хлопець сам досі не прийшов, то тепер і поготів залишиться ночувати у своєму укритті. Дощ поливав як із відра. Хоч і капало зверху і багаття ледве диміло, не даючи тепла, заснув я швидко.