Розділ 20

Ледве засяявши, світанок сповістив про початок нового «солодкого» дня. Вже днів десять ми здійснюємо багатокілометрові марші навколишніми лісами в пошуках ягідників. Яких тільки смакот не знаходили! Журавлина та брусниця, лохина та ожина, малина та чорниця, суниця, здавалося, траплялися скрізь. Але кожен день ми йшли все далі і далі від дюни, щоб знайти нове місце, де ягід було б більше.

Тут особливо мені сподобалася лохина. Там, у майбутньому, з лохиною я познайомився ще в дитинстві. Мені не було й шести, коли мої дві старші сестри з подругами, прихопивши мене, пішли до лісу збирати її. Сам збір я погано пам'ятаю. Щойно всі набрали повні відра, а я об'ївся лохиною і мене нудило. Може цей дитячий досвід відбив у мене тоді смак до цієї ягоди. Міг з'їсти в охоту жменю, але одразу з куща. А в цьому житті м'який, без нудотної солодощі смак припав до вподоби.

У наукових статтях я читав, що лохина має масу корисних властивостей. У ній багато вітамінів, вона є лікарським засобом. Наприклад, перешкоджає утворенню ракових клітин, оскільки містить велику кількість високоактивних антиоксидантів. Ягоди та сік лохини – дієтичний продукт, що посилює обмін речовин і дію цукрознижувальних препаратів. Зміцнюють стінки кровоносних судин, нормалізують роботу органів травлення та серця. При регулярному вживанні ягоди знімають напругу очей та сприяють відновленню зору.

Може, цього всього не знали мої земляки з майбутнього в моє дитинство і юність, але використовували цю ягоду в двох видах: сушену і у вигляді вина, тому що починає вона  бродити без будь-яких дріжджів. Зібрані дари лісу ми теж сушили, і якусь частину я, засинавши в глеки, залишив  бродить. Захотілося зробити ягідне вино і тут. Під цю справу наліпив судин із вузьким горлом. Криві вийшли, зате зміг шийку щільно забити сухою травою. А потім нарізав дерев'яні корки. Різав так, щоб вони входили в шийку вільно, а за допомогою обмотаної навколо них трави затички сідали вже щільно.

Ягідна лихоманка сталася сама собою. Не те, щоб у цьому світі я їх не їв. Ласував, звичайно. Просто в краю Білок і на новому місці ягідники були невеликі, а далеко в ліс ніхто не ходив, життя переважно проходило біля річки. А тут, виявивши таку різноманітність, та ще й у величезній кількості, задумався, що з ними можна зробити. Якщо журавлина і брусниця до пізньої осені стоять, то всі інші ягоди скоро відійдуть. Ось разом із спогадами з минулого життя і прийшло рішення сушити їх та вино робити.

Збиралися як завжди. Поклали в кошики трохи м'яса, дві літрові або близько того «фляги» – глиняні пляшки, закупорені дерев'яними пробками. Я підперезався широким поясом, засунув за нього топірець-первісток з лезом з латуні, прихопив сагайдак зі стрілами, лук і був готовий знову вирушити в ліс за ягодами. Утаре лук теж взяла. Стріляла вона з нього вже не гірше за мене. Сама вважала, що краще. Почала так думати після однієї події. Якось вовчиці вигнали на дюну стадо куланів, дуже схожих на ослів, і поки я дивився на них, кохана, схопивши лук, підстрелила трьох скакунів.

Вирішили, що йдемо востаннє. Утаре наполягала, щоб я вже цього року зробив сховища для зерна. Наче миша в будинку побачила. Довелося мішок із пшеницею підвісити під дах. А мені до холодів ще хотілося лазню спорудити, та з грубкою, а не з вогнищем. Восени вільного часу не буде…

Луг за дюною, там, де росла трава-щучка, синів квітами волошок. Білими плямами біля чагарників вейника цвів деревій. Де-не-де трава піднялася вище за пояс, і вранці можна було викупатися в росі. Стежку в низькорослій щучці ми натоптали, але все одно я йшов першим, намагаючись не промочити ноги. Вийшовши до узлісся, зупинилися, щоб струсити з мокасин та штанів росу. Намоклі від біганини по заростях вейника вовчиці обтрусилися, і раптом Муська, припавши до землі і підібравши під себе задні лапи, витяглася в струнку. Мені її поведінка здалася дивною. Я дивився на луг, що сяяв у променях сонця, що сходить, на темну смужку далеких гір і нічого, що так зацікавив вовчицю, не бачив.

Поки ми натягували штани і взувались, Муська не ворушилася, і Пальма, сівши трохи позаду матері, теж вдивлялася в далечінь.

– Як гадаєш, що з ними? - Запитав я Утаре, показуючи на вовчиць.

– Не знаю, але думаю, треба бути насторожі, – відповіла кохана і почала натягувати тятиву на лук.

Хмикнувши, і я вирішив про всяк випадок приготувати зброю до стрілянини. «Раптом у високій траві хтось підкрадається до нас?!» – подумалося, і я відразу посміхнувся: якби так, наші вовки вже були б біля невидимих ворогів.

Напевно, якусь хмарку закрило сонечко, трава на луках перестала сяяти, мені вдалося розглянути вдалині фігурки людей, що блукають уздовж річки. Здавалося, дорослих п'ять і два десятки дітей з ними.

- Ти бачиш?

Утаре відповіла не одразу. Приклавши долоню козирком до очей, вона вдивлялася в далечінь.

– Люди! Люди йдуть! - Закричала вона, вказуючи луком у бік річки.

Якийсь час я міркував про її одноплемінників, які назвалися Людьми, потім зрозумів, що, напевно, звикнувши до того, що рід і плем'я тут якось називаються, неправильно тлумачив її відповідь.

– Рано чи пізно, але вони дійдуть до нашого будинку. Потрібно повертатися.

– Ми попливемо їм назустріч, – запропонувала Утаре.

"Ну, хоч ноги не намочимо", - кивнув я, і ми повернулися на дюну.

Утаре теж вирішила, що чужаки йдуть із дітьми. Як і я, вона переживала, що наші вовки можуть налякати їх. Я запропонував зі смужки шкіри зробити для вовчиць нашийники і прив'язати до них мотузку. Кохана знизала плечима, подивилася на мене, ніби я щойно пожартував, але все ж таки взялася за цю роботу.

Спостерігаючи за нею, я згадав, як колись робив собі обладунки. Але в Утаре зараз були голки. Вона нагріла кінчик однієї і пропалила по краях майбутніх нашийників кілька дірочок. Вставивши туди шкіряні ремінці, вручила мені вироби. Вдягнувши їх на вовчиць, ми сіли в човен і попливли назустріч чужинцям. Поки я греб, Утаре пропустила під нашийники півтораметрові мотузки. Прив'язувати їх вона стала.