Відступала з росою й туманом ніч, уже світлішало над степом, але плоскі нерухомі хмари ще таїли у своїх надрах темряву. Розсипався вітерець по мокрих кущах, квапливо тремтіло листя, здригалися лопухи з перлиною блискучою росою в зелених чашках.
Я почув, як дитина заплакала. Довгі чотири роки одноплемінники запитували мене, що треба зробити, щоб жінки змогли нарешті народити? І я намагався показати їм, що прошу духів про допомогу. Насправді вони надто багато працювали. Я так думаю. Минули важкі часи, роботи поменшало, їжі побільшало, і за останні три роки плем'я поповнилося чотирма малюками. Наче радість. Але й турбот додалося...
Почулися голоси, чоловічі, жіночі, і незабаром біля селищного вогнища заметушилися одноплемінники. Хтось із них підкинув гілок у тліючі вугілля, і над камінням, викладеним навколо вогнища, затремтіло полум'я. Щойно сонячне світло відігнало від багаття тіні, чоловіки один за одним по натоптаній стежці пішли на полювання.
Хтось із них, побачивши мене, що сидить на пагорбі, махнув рукою, але, не дочекавшись відповіді, побіг за рештою, мабуть, уже звикли до вічно нахмуреного шамана.
Після відходу мисливців Тіба та Тіна поспішили до річки. Зазвичай вранці вони перевіряють пастки, розставлені на мілководді.
Коли ми прийшли на це місце і стали обживатися, одноплемінники розривалися між бажанням якнайшвидше налагодити побут і необхідністю добувати їжу. Мені довелося згадати щось корисне з майбутнього. Згадалося, як у дитинстві ловили карася у саморобні морди. Пастка проста, називали її по-різному - морда, нероть або верша - сплетений з вербових прутів круглий, довгастий глечик або барило. Усередині широкого отвору вплітається горло у вигляді лійки, щоб риба могла вільно входити в пастку, але вийти було неможливо. Сам я її не робив. Жив у нашому селі дідок – майстер на всі руки. Ось він і обдаровував дітлахів своїми виробами. А ми йому колись риби притягували, колись допомагали в городі впоратися.
Тиба сплела пастку швидко, і спочатку такий спосіб лову істотно допоміг одноплемінникам не відволікатися від робіт з облаштування селища. А потім якось само собою вийшло, що пасток ставили дедалі більше.
Іноді, частіше навесні та влітку, в них запливали вугри. Коли метровий примірник виявився вперше, жінки подумали, що трапилася змія, і, кинувши вершу на березі, перелякані, прибігли по допомогу до селища. А пізніше, розкуштувавши ніжне м'ясо і завчивши назву риби, вони стали називати такий лов не інакше як ходити за вугром. Хоча здебільшого улов становили дрібні рибки.
«Тіно, підемо на річку вугра ловити» – зазвичай так запрошувала на рибалку подругу Тіба.
Сонце світило все яскравіше, ще не палило, але вже зігрівало, зникла ранкова роса, і від землі піднімалися пряні та гіркі запахи трав.
Якої ночі мені не спалося, зустрічав світанки і розмірковував: чому я не можу жити так, як одноплемінники, і бути щасливим і безтурботним? Ліло і Тошо так само цурався. Розумів, що роблю погано. Напевно, ображав їх своєю відстороненістю. Але що сказати їм, як пояснити свою поведінку, не знав.
Згадав слова мудрої людини, почуті якось у минулому житті, коли ми всі міцно пересварилися на полюванні. Стояли на номерах. Як завжди, я став спиною до сосонки і завмер. Давно вже збагнув: зіллєшся з лісом – і звір, потривожений загонщиками, обережно, не поспішаючи вийде на постріл. Морози тоді були колючі. Градусів за двадцять, а я все стояв, завмерши. Метрів за п'ять ліниво проскакав заєць. Проводжу поглядом, боюся поворухнутися - адже полювання колективне йшло. Чекав кабана, козу, на худий кінець. Хоча в тому лісі й олень міг бути.
Чую: метрів за двадцять трохи правіше кущі зашуміли. Повільно піднімаю рушницю. Всупереч моді не зрадив єгерського – п'ятдесят восьмого Іжевського заводу. Легка вона була і надійна – горизонталочка дванадцятого калібру. Багато хто тоді змінював свої старі рушниці на вертикалки, що тільки з'явилися у продажу. Лукавлю, звичайно, о п'ятдесят восьмому і я повівся на новинку. Цілюся на шарудіння, чекаю, поки побачу звіра. Сплюнув від досади, почувши смачне покашлювання.
Виявилось, товариші запросили на полювання якогось полковника, а він у полюванні повний профан. У цьому загоні нічого так і не взяли. Останні номери бачили кабанів, що йдуть у поле. Може, й не в новачку була справа, але коли без першої крові смикнули по сто грамів, я роздухарився. Обурювався, мовляв, мізків у нього немає! А Федя, цілий генерал, раптом плюхнув собі ще п'ятдесят і без особливої передмови сказав:
- Що не кажи, а чудово створений світ, з оздобленням винятковою, до цяточки на якійсь козині або квітці. А ось людина в недоробку залишилася. Головне, так би мовити, створення, мета життя – і з недоробкою, наче хтось завадив. А недоробка знаєш де, Ігорьоша? У мізках!
Плюхнув і я собі в чарку з нержавіючої сталі.
- Так точно, товаришу генерал, у мізках, - підтвердив, випивши і чекаючи на продовження, ще цікавішого.
— Та хрін із ним, з цим полковником. Гоняй тарганів у своїй голові. У його голові точно не вийде.
Щоранку тоді тільки цим і займався – ганяв тарганів, але якщо за довге життя в майбутньому так і не навчився з деяких питань знаходити компроміси, то в цій, коли молоде серце ще гостро відчуває та щемить у грудях від досади, поготів.
Скинувши з плечей плащ, підвівся, потягнувся і помітив у степу темну пляму, ніби хтось погано поклав на полотно фарби. Мазнув завершальним штрихом не з тієї палітри. Серце від захоплення забилося швидше: зубри йдуть! А за ними невдовзі з'явиться і плем'я!
Настрій пішов угору. Невиразну тривогу – а чи живий ще старий Яххе? – одразу відігнав. «Не буди лихо…»
Зашелестіли дуби, ніби погоджуючись.
Плем'я Зубрів з'явилося за тиждень. Вони прийшли із заходу. Досі не розумію, як їм вдається йти за стадом лісами та у віддаленні на день шляху. Може, шаман щось невідоме мені знає?
Свої чуми Зубри поставили, як і рік тому, біля балки, але ближче до річки. Поки мої одноплемінники обіймалися і терлися щоками зі знайомими, я помітив серед Зубрів багато нових облич. І одяг їх мав відмінності. Зубри, як і ми, раніше носили хутряні спідниці та накидки-пончо. Від Лосей у нас з'явилися штани, кухлянки та мокасини, і Зубри теж згодом змінили свій одяг. А незнайомці, зустріті серед них, ходили в пов'язках на стегнах зі шкур, були взуті в сандалії, шкіряні ремені від підошви охоплювали щиколотки і вилися по литках майже до колін. Їхні тіла покривали червоні татуювання – хвилями, галочками, рисочками та крапками вони прикрашали не тільки спину, груди та руки, а й обличчя.